МАЛЕНЬКИЙ ГРІШНИК

І

Дмитрик, восьмилітній хлопчик, вискочив з душної ни­зенької хати, що по самі вікна влізла в землю. Надворі було краще, ніж у хаті. Сонечко підбилося вже височенько і при- грівало.( Сніг так блищав, що Дмитрик не міг на нього диви­тись і кліпав очима. Була відлига, з Стріх капало, з горбка збігали, мов весною, струмочки талої води, горобці весело цвірінькали, кози никали по майдані, чи не лишилось де на торговиці хоч стебла сіна від учорашнього ярмарку. Це тепло, ця немов весняна днина серед зими вабили Дмитрика, тягли його в далечінь, на волю, он в те місто, що здіймається до блакитного неба шпичастими вершечками церков, зеленими та червоними дахами на кам’яницях. Але мати його, Ярина, виходячи з відрами на щоденну роботу, звеліла йому сидіти вдома. Тому-то Дмитрик був сумний. Він стежив очима за матір’ю, що, зігнувшись під важкими відрами, повними води, переходила вулицю, бачив, як у брудних хатах уздовж вули­ці відчинялись двері і звідти гукали на його маму:

— Ярино! а несіть швидше води, бо діжка порожня!

Дмитрикові на хвилинку жаль стало неньки, що — слаба не слаба,— увесь день мусить носити воду, заробляти на хліб. Та не така була погода, щоб смуток затримався в його серці. Все навкруги було таке радісне, веселе, що з пам’яті Дмитри- кової вилетіли десь і мати, і наказ її сидіти вдома; він не помі­тив, як самі ноги, озуті в здорові зашкарублі чоботи, винесли його на вулицю. Дмитрик скубнув по дорозі за хвіст козу і весело засміявся, побачивши, як коза кумедно закрутила рогатою та бородатою головою. Далі, вчепившись ззаду до панських саней, проїхав до мосту, а звідти, пошкрябуючи здоровими чобітьми та інколи ковзаючись, побіг через лід на місто.

На Дмитрикові була стара руда материна юпка  з клапти­ками вати, що висіли крізь дірки з пошарпаної одежини, довгі рукава теліпались нижче рук, заважали йому. Русяву голівку прикривав старенький картузик з одірваним козирком. Але, незважаючи на свої непишні шати Дмитрик весело дививсь на світ божий здоровими сивими очима, весело підстрибував по людних вулицях.

Враз він зупинивсь, скривив жалібно обличчя і простяг руку до якогось пана, що проходив вулицею.

-Дайте копійку!., мати слабі… хліба немає…

Пан глянув на блідий видочок хлопчиків, на його одежу пошматовану й сягнув у кишеню.

Дмитрик побіг далі, затискуючи в руці мідяну монету. Це Гаврилко його так навчив. О, той Гаврилко розумний і силь­ний, страх який сильний!.. Але де ж він, той Гаврилко?

-Дмитрику, а сюди!..

Дмитрик впізнав знайомий голос і став.

-Ну, що? — привітався Гаврилко, підходячи до Дмит- рика.

-А диви, що маю? — похвалився той десяткою ‘, що ви­прохав у пана.

-Мало! — рішив Гаврилко.— Що за неї купиш? Проси ще, та не лінуйсь, кривись добре, як середа на п’ятницю, та приказуй жалібно: «Дайте, милостивий пане, дайте… мати вмирають… я їсти хочу!» І не відчепись, за поли хапай, аж поки дасть.

Дмитрик всміхнувся.

-Хіба я не знаю? Ти ж мене вчив… А ти чом не про­сиш? — поспитав він у товариша.

-Оце вигадав! Сказано: мале — дурне! Мені ніхто не дасть, бо я вже великий, мені вже десять літ, та й свита на мені ціла, не така, як твоя юпка… Гав не лови! — раптом штурхнув Гаврилко під бік Дмитрика.

Дмитрик зрозумів і побіг за якимсь паном, простягаючи Руку.

-Дайте, пане милостивий… хоч копійку дайте… мати вми­рають… два дні без хліба сидимо.

-Проси ще! — казав Гаврилко, одбираючи випрохані гро­ші.— Біжи он за тією панею, що на голові пір’ячко теліпа­ється.

Дмитрик побіг і ще щось приніс.

-А де ж Марійка? — поспитав він.

-А там десь на вулиці бавиться… Марійко! А-гов!

За хвилину надбігла Марійка, так замотана здорового хуст­кою, що самий гострий червоний носик визирав на світ, мов рознюхуючи, чи нема де чого цікавого.

-Знаєте що? — зібрав раду Гаврилко.— Маємо трохи гро­шей… А я нині вранці бачив медівники в пекарні… ну, такі, що ніколи не бачив… Оце тобі коржик, а на коржикові наче сметана солодка-солодка… Зверху помащено червоним та при­трушено маком…— Гаврилко сплюнув, бо йому набігло повен рот слини.— А на самому вершечку, маєте собі… вишня! Мов тільки її з дерева зірвав.

-Еге?! — скрикнули враз Марійка з Дмитриком.

-їй-богу!., ходім купимо!

-Ходімо!

-А на шостака візьмемо цигарок,— додав Гаврилко.

-І сірників!

І діти, мов зграя горобців, знялися з місця і покопотіли  вулицею.

-Стережись! — гукнуло щось іззаду і баскими кіньми про­скочило повз дітей.

-Лови!., лови його! — скрикнув Гаврилко, і всі троє що­сили побігли навздогінці за саньми.

Дмитрик з Гаврилком вчепилися ззаду за сани і причаїлись. Але, озирнувшись за Марійкою, вони так і зареготались на­голос. А де ж: Марійка, наздоганяючи сани, посковзнулась і шубовснула просто в калюжу. Брудна вода стікає з мокрої спідниці, а Марійка стоїть, ще й пальці розгорнула, зава- ляні в болоті. На лихо, почув той регіт візник і шмагнув назад себе батогом. Дмитрик з Гаврилком попадали з галасом на землю. Хлопці підбігли до Марійки.

-Маріє, звідкіль вітер віє? — зачепив її Гаврилко, смик­нувши за кінець хустки.

-Маріє, звідкіль вітер віє? — смикнув з другого боку Дмитрик.

-Не зай-май, бо мамі скажу! — запхикала Марійка, ся­каючи червоного носа.

Хлопці попустували трохи, а далі з заспокоєною Марійкою майнули на базар.

Гаврилко накупив медівників, цигарок і сірників. Усі троє примостились десь під барканом2 і поділились ласощами. Гаврилкові, звичайно, припало найбільш. Поласувавши, він добув з кишені цигарок і дав одну Дмитрикові.

-Дай і мені! — обізвалась Марійка.

-На, коли хочеш!

Дмитрик затягнувсь цигаркою і почервонів увесь од їд­кого диму, аж очі слізьми забігли. Однак він не кинув цигарки, боячись глузування Гаврилкового.

Марійка закашлялась.

-Тю на них! Таке гірке та недобре курять,— сказала вона, кидаючи цигарку.

-Ет, баба! — з погордою сплюнув Гаврилко, хоч його й самого нудило від цигарки.

-А тепер гайда! — загадав Гаврилко.

Всі знялись і подались поміж вулиці.

Так провештались в місті до вечора.

-Гляди ж, Дмитрику, виходь завтра! — наказував Гав­рилко.

-А як мамка не пустять?

-То втечи!

Дмитрик біг через лід, пошкрябуючи здоровими чобітьми, і з жахом думав, що то скаже йому мамка за неслухняність.

А мамка нічого не сказала: вона лежала на полу й стогна­ла. Побачивши врешті Дмитрика, Ярина обізвалась:

-І де ти бродиш, заволоко? Візьми отам кашу в печі та повечеряй!

Дмитрик виїв з горщика кашу, ліг коло матері й зараз же заснув.

Йому снились горобці, кози, ласощі та інші втіхи бідних дітей.

II

Другого дня Ярина ледве звелася з постелі; вона взялась за відра, щоб піти на роботу, але почула, що не має сили.

-Чогось я занедужала, Дмитрику,— обізвалась Ярина,— сили не маю… Я трохи полежу, а ти побіжи на місто та купи хліба… Ось тобі гроші… Та не барись…

Сумно було Дмитрикові, жалко недужої мами, але тільки до сінешнього порога. За порогом він забув і маму, і свої тур­боти. Сонечко гріло, як і вчора, небо синіло в високості чисте, безхмарне, струмочки жебоніли щось межи собою, по снігу плигали жовтобрюшки та снігурі. Весело! Дмитрик з радіс­ним серцем трюхав по льоду, затискаючи в жмені гроші на хліб.

Коли це, саме під містом, з’явився Гаврилко з гринджо­лятами, а на їх сиділа Марійка.

-Сідай, підвезу! — гукнув він на Дмитрика.

Дмитрик з розгону наскочив на гринджолята, мало не пе­рекинув Марійки, а Гаврилко повіз їх, мотаючи головою та іржучи, мов кінь.

-Тпру! Дай, Гаврилку, я повезу!

Дмитрик скочив з санчат і взявся за мотузок.

-А що це у тебе в жмені? — лапнув його за руку Гав­рилко.

-Гроші… мамка на хліб дали.

-Дай сюди!

-Еге, не можна,— мамка битимуть.

-Дурний! скажеш: загубив, то й не битимуть. Давай!

Дмитрик, вагаючись трохи, віддав гроші.

-От що я вам скажу,— почав Гаврилко.— Ми собі до­купуємо козики.

Думка купити ножі дуже всім сподобалася. Діти метнулись до крамниці і купили три козики. Лишились ще два шаги, за які не знали, що купити.

-А я їсти хочу,— обізвався Гаврилко.

-І я! І я!..— скрикнули разом Дмитрик та Марійка.

-Рушай просити, Дмитрику! — загадав Гаврилко.

Та, як на лихо, сьогодні не щастило, хоч Дмитрик дуже жалібно кривив обличчя та квилив, мов сирота:

-Дайте сиротині копієчку… згляньтесь над голодним!..

Ніхто нічого не давав, а їсти хотілось.

-Ет, що твоє старцювання! От як той дід сліпий, що сидить біля мосту,— ну, той має всякого добра повну тор­бу: там тобі й бублики, й яблука, й медівники!..— обли­залась на одну згадку Марійка.

В Гаврилковій голові промайнула думка.

-Знаєте що? Та торба буде наша! — рішив він.

-Еге, так тобі дід і дасть: ти за торбу, а він тебе косту­ром! — змагалась Марійка.

-Не бійсь! Зробимо так: ти, Марійко, купиш за двоячку  булку і подаси дідові, а як дід ховатиме її в торбу, ми вдвох з Дмитриком,— я з одного боку, а він з другого,— черкнем ножем по мотузці… Марійка вхопить торбу та навтікача, а ми за нею!.. Добре, Дмитрику?

Еге, «добре»! А як дід зверху костуром?

-Не бійсь, не влучить! Гайда!

Сліпий дід співав побожні пісні і не чув свого лиха. Він, ховаючи в торбу булку, обіцяв Марійці «спасеніє душеньки», коли враз почув, що його торба кудись сунеться, що її вже нема.

-Калавур! Грабують! — зарепетував дід, але в одповідь на його крик залопотіли ноги втікачів.

А Гаврилко паює вже здобич, причаївшись з своїм гур­точком за стосом дров на подвір’ї.

Дмитрик чує дитячим серцем, що так погано чинити, як вони чинять, але боїться й натякнути на це, бо Гаврилко про­світку не дав би, глузуючи.

Аж ось і вечір. Дмитрик знає, що йому вже пора додому, але він боїться з’явитися до матері без хліба і без грошей. Адже мати, напевне, картатимуть його!.. Ця думка так гризе Дмит­рика, що він звіряється з нею Марійці.

-Ночуй у нас! — рішає Марійка.— А завтра мати забуде, і минеться тобі отак.

І Дмитрик уперше в житті ночує під чужою стріхою, да­леко від матері.

Другого дня знов іграшки, сміх, ласощі. Але надвечір Дмитрик помічає, що йому чогось мулько на серці. Так чогось кортить додому, до матері. Хай вже й виб’ють його, аби бути вдома, аби почути голос неньчин. Дмитрик не витримує далі, кидає своїх товаришів і біжить додому. Йому хочеться при­горнутися до матінки, перепросити її, поцілувати ту руку, що не раз пестливо гладила його по голівці. Та чи дома тепер матінка, чи ще носять воду? Он іде назустріч та жінка, що вони наймають у неї хату, вона, мабуть, знає…

-Тітко, чи мамка вже дома, чи ще воду носять? — під­бігає до неї Дмитрик.

Жінка стає і сумно хитає головою.

-Відносила вона вже своє, дитино!.. Вже більш не поне­се! — з слізьми в очах каже жінка.

Дмитрик не розуміє гаразд цих слів, але його щось стискає коло серця. Він бачить сльози на очах у жінки, і неспокій охоплює його.

-Сирітка ти нещасний!..— ридає раптом жінка і хоче приголубити Дмитрика.

Але Дмитрик випручується з обіймів і кидається далі. Він усе зрозумів, і страшна безнадійність обняла йому серце.

-Матінко моя!..— кричить він.— Матінко!..— Сльози те­чуть йому по обличчю, серце маленьке рветься з болю, а Дмит­рик біжить все далі і нічого не бачить перед собою. Він давно вже загубив свого картузика, кілька разів падав на слизькій дорозі, поли з рудої юпки, мов крила, мають за ним від пруд­кого бігу, а він усе біжить далі та голосить:

-Матінко моя!., матінко ріднесенька!..

Але що це? Чию це труну везуть на санях?

«Це мою мамку везуть ховати»,— думає Дмитрик і щосили поривається вперед. Він не бачить, що за ним басують коні, не чує, як кричать: «Стережись!» А коні вже близько, ось вони дихають гарячою парою над Дмитриковою головою, ось спинаються над ним, рвуться наперед… і Дмитрик зникає десь між кінськими копитами…

III

Дмитрик лежить у лікарні. Зламану ногу його взято в ле­щата; нога вже не болить, як перше, і Дмитрик може підвестись на постелі. Він розглядає простору кімнату, де лежать хворі, дивиться на сестру-жалібницю, що зігнулась над недужим, і зупиняється, врешті, на своєму столикові. Там, межи уся­кими пляшечками з ліками, червоніє колодочка з його козика. Ох, той козик! Він нагадує Дмитрикові стільки прикростей, стільки смутку, що Дмитрик не може дивитися на нього.

«Може, мама їсти хотіли, як я купував козики… може, вони голодні й померли, не діждавшись хліба… Не скажуть матінка, не признаються, бо нема вже їх на світі… і нікого в мене немає… сирітка я безрідний… Та чи вибачать мені мамка за все, що я накоїв?» — думає Дмитрик, не втираючи сльози, що скотились йому на обличчя…

«Що зо мною буде? — турбують думки дитячу голову.— Де я подінусь? Хто мене нагодує, хто зодягне мене, каліку непотрібного? Знов старцювати?.. Ні, не буду, не хочу й ба­чити того Гаврилка, що навчив мене руку простягати… Буду щось робити, на хліб заробляти. Добрі люди поможуть… А де ж ті добрі люди? Є! Я знаю, що є! Адже матінка недурно ка­зали, що світ не без добрих людей!..»