МАЛЕНЬКИЙ ГОРБАНЬ

Весело й шумливо на вигоні за шахтарською слобідкою. Тут зібралась молодь: водять короля, співаючи пісень під гармошку, а деякі сидять просто на траві, дивляться на вигадливий танок, бала­кають, лущать насіння. Малеча, ближче до хат, захоплена своїм.

Халупка, де живе дід Антип з удовою-дочкою й онуком Павли- ком, стоїть край слобідки, нічим не огороджена, як і всі інші шах­тарські хатки. За нею починається вигін, а за вигоном, через вели­кий шлях — барвистий панський степ.

 

Дід Антип та Павлик захоплені хлопчачою грою в м’яча, обом сіяють обличчя од великої втіхи. Павлик просто захлинається від реготу, нагинаючи голову аж до худих, гострих колін і коливаючи великим горбом.

Дід Антип глянув скоса на Павлика, сковзнув очима по горбу, по глибоких, променистих, розумних очах його, що одсвічували далеко захованим тихим смутком, і одвернувся, наморщивши чоло й наїживши брови. Незважаючи на його страшний, химерний горб, дід дуже любив хлопця. Але він знав, що діти ще не вміють бачити чудового серця його.

Павлик пішов. Дівчата справді змагались за нього, бо дуже лю­били слухати його історії, чи казочки. А знав він їх чимало, бо ще в дитинстві мати щовечора розповідала йому довгих-довгих і дуже цікавих казочок. Пам’ять у Павлика була добра, й він завжди при­гадував свої сни до найменших подробиць і переказував їх дівчат­кам, як нову казку, тільки ніколи не каже, що то сон, а з часом і сам забуває про те.

Хлопці дражнили Павлика, часто ображали. Але дівчата завж­ди захищали товариша, звали з собою гратися. Покликали вони його і цього разу до степу по катран. За вигоном, через великий шлях, починався розкішний цілинний панський степ. Павлик і раніше любив ходити сюди, коли дідусь був у шахті, а неня у панів на по­денщині. Дітвора, як овечки без вівчаря, розбрелись по велетенсь­кому зеленому килимові: дівчатка шукали квітів, в’язали їх у пу­чечки, переплітаючи з волохатою, мітластою ковилою, а хлопці ганяли далеко один од одного й шукали катрану.Павлик ріс, нешвидко ріс… Через його страшний горб товариші цурались його, й він звик бути здебільшого самотнім, на самоті зі своїми думками, жив ними, тішився, розважався ними. Лагідний, добрий, гарний світ нениних казок зробив і ті думки його лагідни­ми, а серце чулим до всяких пригод, що траплялися створінням малим та беззахисним. Павлик любив звірят, любив пташок і пла­кав, навіть зомлівав, коли при ньому хтось з хлопців розбивав пта­шині яєчка або скручував голови горобеняткам.

Павлик сів собі на горбочку й тішився з того: сині, як небо, очі його дивилися спокійно й задоволено. Чулим вухом ловив хлопець ніжну, дзвінку пісеньку жайворонка, що висів недалечко від нього в повітрі й тріпотів крильцями. А думки — гарні-гарні, як і сни його казкові, тихо линули одна за одною, низались у пишний разок чарів­ної казки. Дівчатка порозбігались, а то яку б чудову нову казочку розказав їм Павлик про музику-жайворонка, що літає високо-висо­ко й розмовляє там з небом глибоким: з хмарками ясносяйними; кучеряві хмарки пливуть з далекого чужого краю, од самого моря, багато бачили вони, багато чули дивного, прегарного, і є їм що роз­повісти сіренькому музиці…6 клас

Аж ось Захарко знайшов гніздечко жайворонка і гукнув усіх подивитися. Павлик злякався, що вони зруйнують гніздо. Але За­харко запропонував інше: дочекатися, коли вилупляться пташеня­та, а потім забрати їх. Павлику стало шкода пташенят, та він не зміг спинити друзів. За кілька хвилин хлопці знайшли ще одне гніздо й устромили коло нього паличку. Шукали ще.

Павлик сидів на траві й замислено, не кліпаючи, дивився в зем­лю. Він думав про те, як прилетить пташка, побачить, що пташенят- діток немає в гніздечку, й жалібно пищатиме, битиметься крильця­ми, сіреньким тільцем об землю й шукатиме-шукатиме. А їх немає… їх Захарко забрав і пороздирав, як роздирав видраних горобенят…

Павлик здригнувся й хутко підвівся. Побачивши, що хлопці одійшли геть, він висмикнув із землі паличку коло гніздечка й за­кинув її в траву. Потім, не поспішаючи, пішов до другої. Побачив­ши, що він робить, Захарко хижим звірям наскочив на нього, огрів кулаком по горбу, а коли Павлик упав, то він придавив його колі­ном і садив кулаками під ребра, під груди. Позбігались діти, відтяг- ли Захарка. Та побачивши, що Павлик уже не кричить і не плаче, а лежить із заплющеними очима, розкинувши руки й ледве дихаю­чи, вони, як сполохані горобці, кинулися врозтіч.

Павлик сидів уже й тихенько хлипав, коли дід Антип з дівчат­ками прибіг до нього. Йому не так боліло, як злякався. Сам лагід­ний, сумирний, він давно не міг зрозуміти, від чого все те лихе, і воно завжди лякало його. Коли він угледів був, як горіли злістю, мов у вовченяти, хижі чорні очі Захаркові, то аж зомлів з жаху. Дід Антип приніс Павлика до хати, роздяг його і поклав у ліжко.

Стомлений, схвильований Павлик заснув. А дід глибоко замис­лився. Думав він про те, яка доля судилася його любому, нещасно­му, калікуватому онукові, котрого всякий здолає зобидити. Тим часом мати взяла дзиґлика, поставила коло ліжка й, важко зітхнув­ши, схилилася над Павликом. Очима, повними сліз і материнської муки, дивилася вона в його бліде навіть у сутінку обличчя, обереж­но гладила по голівці, брала за худенькі ручки й здригалася, коли хлоп’я кидалося й скрикувало вві сні. Думки, темніші й безпо­радніші дідових, гнітили їй серце…

Павлик прокинувся од ранкового сонечка, що заграло йому на видочку цілим снопом золотистого, сіяючого проміння. Він повер­нув голову до вікна й посміхнувся. Аж тут почув із сіней якісь ту­потняву й вовтузіння. То дід волік зляканого на смерть Захарка: хлопець борсався й дриґав босими ногами в повітрі. Дід наказав Павликові бити ображчика. А той зі сльозами на очах, благав виба­чити його, обіцяв, що більше не буде такого робити. Дід пішов за матір’ю розбишакуватого хлопця, а Павлик тим часом просив За­харка пограти з ним у крем’яхи. Коли прийшов дід Антип із Явдо- хою, Захарковою матір’ю, діти, весело сміючись, грались у крем’я­хи. Павлик, побачивши старого, сказав, що Захарко не злий, він хороший. Дід Антип посварився на Захарка пальцем і сказав, що має щастя, а тітка Явдоха ласкаво сміялася крізь сльози.