МАКСИМ ТРИМАЧ

І

Це було давно, коли ще панувала на Вкраїні удвійзі Польща і Московщина. Проти Черкас, нижче Домонтова, сидів хутором над Дніпром Максим Тримач. Такий собі багатир! Ходив у жупанах, та в сап’янцях, та в атласах. І гарний був: повновидий, чорнобровий, чорноусий. А веселий, а жартівливий! Дуже його любили.

От, — каже, було, хто з громади, — ти, брате Максиме, зовсім у пана вбрався.

-Еге ж, братіку, вбрався. Вбирайтесь лишень і ви, добрі люди. Добре панам жити, кат їх не взяв! Уже тепер годі за вас підставляти шию, годі! Буду їсти, та пити, та хороше ходити, — звісно, так, як панові вельможному годиться.

А такий був: завжди за кожного вступиться, а злого накаже.

Був Максим удовець, мав дві дочки. Старша, Катря, гарна була, як королівна. Друга— Тетяна, так собі підліток, невеличечка.

II

Приїжджали до берега козаки, привозили товар, отримували гроші.

Ось покохала гордовита Катря молодого парубка Семена, що найчастіше приїжджав. А він парубок уродливий був, хисткий, як очеретина, смілий, як сокіл. І усім багатим людям, що її сватали, відмовляла.

-Слухай, дочко, — каже Максим, — багацько ти гордуєш, ри­бочко! Сватають тебе перші люди в селі, парубки все молодії й хо­роші, — чому не йдеш?

-Мені байдуже, що вони молоді й хороші, коли моє серце не до них горнеться.

Що робити, погодився батько. Лише сказав, що за бурлаку ніко­ли дочку не віддасть, а лише за вільного. А Семен служив тоді у ко­зацького отамана. І залишалось йому ще рік в нього відбути.

Ждуть наші голуб’ята. Не плаває — літає Семен Дніпром, тільки човен синю хвилю розбиває.

Ладяться козаки в дорогу; Семен з ними. Виряджаються коза­ки на здобуток. Рушали козаки восени, казали дожидати на весну.

III

Сидить Катря в світлиці, вишиває шовком рукава та рушники та все в віконце поглядає. Та минає час* а Семена все нема.

Якось сидить вона під вербою, а ніч зорешлива та тиха; тільки соловейко свище, та гуде Дніпро. І замигтіло щось оддалік, ніби чорна чаєчка… ближче… Се човен! Летить, мов на вітрових крилах. Вона аж рученьки до його простягла… Який же то козак править човном?.. Се не Семен…

Вийшов старий Тримач, питає в козака, які вісті. А той і розка­зав, що була позавчора буря і не залишилось нікого з тих, що на Дніпрі в той час були. Аж ось чує:

-Тепер уже вільний козак мій жених, тату! Вільного собі зятя дождали!

Старий — зирк! Се його Катря стоїть проти місяця, біла-біла.

-Господь Бог з тобою, моя дитино! — крикнув він, ухопивши її за холодну руку. Вона глянула йому в вічі, визволила руку і пішла, не промовила й словечка.

IV

Сидить Катря у садочку та вінок плете з червоного та з білого маку, зеленим барвінком перевиває. А сонце саме сходить з-за дніпрової кручі. Як уже розважав її батько, як умовляв! А вона, знай, плете свого вінка і словечка йому не промовить.

Покликав меншу дочку, щоб сестру розважила. А ввечері Кат­ря прийшла до батька, обійняла його, пригорнула до себе сестрич­ку, та й вийшла в садочок.

Так-то гарно убралась! Сорочка тоненька і плахта шовкова, пояс сріблом цвіткований, черевички високі; дрібно, дрібнесенько русу косу заплела, і золотий перстень блищить на правій руці.

Прийшла над воду і зняла свого вінка, що сплела ранком, зня­ла та й каже: «Не зов’яв ти, мій маковий вінку!» — і наложила той вінок собі на голівку. А на самому березі верба — аж геть попустила віти на воду. Вона й сіла коло вербового кореня дуплинастого, схи­лила голівку на білую ручку; взяли її думки та гадки. Там, під ку­черявою вербою, і освітив її місяць, хорошу й смутну, у маковому вінку.

Як заіскрився місяць у воді. «Вже ясний місяць зійшов»,— каже (а то, було, як любились із Семеном, місяць зійде — він і пли­ве до неї) та й ступила на вербову віть… Зійшла, як на хибку клад­ку, поглянула на всі сторони та й кинулась на самий глиб.

V

Уранці почали шукати Катрю — нема ніде. Кинулись до води — тільки вінок маковий плаває, кружиться. Зачинився старий Три­мач, аж п’ять років не виходив за свої ворота. Одцурався й отамана, й здобичі. Посивів, як той голуб сивий.

Тетяна виросла. Гарною та ставною стала. Висватали її хороші люди — сотник молодий і на лиці дуже гарний. Бучне весілля справили: од її двору аж до церкви червоною китайкою вислали; срібни­ми кубками гостей частували. По весіллі поблагословив старий мо­лодят, випровадив до господи…

Сумно старому Максиму самому в хаті; глянув тоді на Дніпро та й згадав старшу дочку, а сльози йому покотились на сивий ус.

— Катрю! Катрю! дитино моя хороша! Загубив я твій вік моло­денький!