Людина і природа а «Кримських сонетах» Адама Міцкевича. Потрапивши на чужу землю, спостерігаючи багатства чужої йому природи, Адам Міцкевич зумів зберегти в уяві красу рідної землі, яка підсвідомо проявляється у сутності єства ліричного героя його «Кримських сонетів»:

Я так напружив слух, що вчув би в цій землі

І голос із Литви.

(«Акерманські степи»).

«Кримські сонети» — особливі твори за своїм звучанням і глибиною думки, за мелодійністю і тематичною розмаїтістю. Вони уособлюють внутрішній порив автора до рідної землі, від якої він був силоміць відірваний царською охороною:

О мисле! Спогадів є гідра мовчазна,

Що спить на дні твоїм під зливами-дощами,

А в супокійну мить рве серце пазурами.

(«На верховині Тархапкут»).

Сонет про яструба — це твір, який відображає почуття автора під час перебування у ворожому гурті. Поет порівнює себе з підбитим птахом, наче зливається з яструбом, відчуває страшну загрозу від перебування у чужому середовищі. Становище яструба — це становите висланого з рідної землі Міцкевича:

Нещасний яструб! Бурі його збили

З небес, в чужі закинувши краї;

Він мокрі пера розгорнув свої,

На щогли сівши, зморений, безсилий.

(«Яструб»).

Мені здається, що сонет «Руїни замка в Балаклаві» перегукується твором Лесі Українки «Царі». Певно, в душі кожного поета є нотка єдності з народом і відповідальність за його долю.

Яскраво і образно розповідає поет про красу кримської ночі. Читаючи ці рядки, проймаєшся єдністю людини і природи, вловлюєш навіть її звуки і запахи. Проте Міцкевич невіддільний від своєї рідної землі. І тому чари Криму меркнуть, коли автор згадує свою батьківшину:

Далекої Литви природа непочата —

Грузька драговина, незаймані ліси…

Мені любіший тут шум сосон, дзвін коси,

Ніж солов’ї Байдар, салгірських лук дівчата.