Люди в білих халатах — це одна з найдавніших і найбільш шанованих професій. У глибоку давнину люди шанували і цінували тих, хто міг зняти біль, знаючи засоби лікування хвороб.

У російській літературі образ лікаря посідає значне місце. Особливо глибоке враження справляють оповідання А. П. Че­хова, присвячені роботі лікаря.

З якими благородними намірами, високими прагненнями приїхав у губернське місто С. молодий доктор Старцев! Спо­чатку він боявся навіть на короткий час лишити лікарню. Але поступово, ‘під впливом примітивного обивательського середовища, він змінився. Потяг до матеріальних цінностей, прагнення до наживи згубили в ньому все людське. Він забув про обов’язок лікаря допомагати людям безкорисливо. Сен­сом його життя стали гроші. Про моральне падіння молодої людини А. П. Чехов повідав читачам в оповіданні “Іонич”. В іншому чеховському творі “Стрибуха” ми бачимо іншого лікаря. Доктор Димов, на думку товаришів, великий учений, майбутнє світило науки. Проте для нього важлива була не тільки наука сама по собі, але й життя конкретної людини. Рятуючи тяжко хворого хлопчика, Димов від нього заразився, занедужав і помер. Він прекрасний у своєму благородному пориві врятувати людину. Таким же був і сам Чехов, який свято проніс звання лікаря до кінця свого життя.

Імена багатьох лікарів стали воістину легендарними. Лю­диною, відданою своїй справі, був польський лікар і педагог Януш Корчак. У 1940 році разом зі своїми вихованцями він потрапив у гетто. Друзі намагалися влаштувати йому втечу, але Корчак відмовився. Як справжній вихователь і педагог він вирішив розділити долю своїх вихованців і залишився з ними до кінця. Ідучи востаннє по вулицях Варшави, він ніс на руках найслабшу дитину. Януш Корчак загинув у газовій камері. Свій обов’язок лікаря і педагога він виконав до кінця і загинув разом із тими, кого лікував і виховував.

У роки Великої Вітчизняної війни наш народ виявляв масовий героїзм. А скільки лікарів віддали своє життя, допо­магаючи пораненим! Під ворожим вогнем, ризикуючи влас­ним життям, санінструктори, юні медсестри виносили з поля бою поранених! А лікарі під ворожим вогнем проводили найскладніші операції. Багато медиків було визнано гідними урядових нагород.

В оповіданні М. О. Шолохова “Доля людини” є такий епізод. Андрій Соколов,-шофер, що віз снаряди на передову, потрапив під обстріл, був контужений і знепритомнів, а коли отямився, навколо були німці. Його разом з іншими військовополоненими погнали на захід. Уночі їх закрили в напівзруйнованій церкві. В Андрія дуже боліла вивихнута рука. І раптом він почув у темноті питання: “Поранені є?” Це був лікар. Він вправив плече Андрієві, і біль відступив. А доктор пішов далі з тим же питан­ням. І в полоні, у страшних умовах він продовжував “свою ве­лику справу робити”.

Про героїзм лікарів, що виконували інтернаціональний обов’язок в Афганістані, розповідає книга Б. Олійника “Пам’­ятник у Кабулі”: У важких умовах випало працювати ра­дянським медикам. Польові госпіталі обстрілювалися душ­манами. Рятуючи солдатів, лікарі віддавали їм свою кров, а часом і життя. Так вони в мирні дні ставали героями. Це їм приходять листи від колишніх солдатів-“афганців” зі слова­ми: “Спасибі Вам за те, що я живий!”.

Про складну роботу лікаря розповідає М. М. Амосов у книзі “Думки і серце”. Це його руки Майстра, руки Митця повернули до нормального життя сотні людей, у тому числі дітей. Скільки щасливих дитячих очей дивилося вслід видатному хірургові!

Усім відоме ім’я чудового офтальмолога С. Федорова. Скільком людям він повернув можливість бачити! Це просто диво, коли після пітьми, що застеляла очі, знову можеш бачи­ти яскраве сонце, синє небо і весь світ. Розум вченого і чуйні руки лікаря спроможні творити чудеса.

Але не тільки радість перемоги відчувають лікарі. На жаль, медицина не всесильна. Як тяжко, дивлячись в очі близьким хворого, котрого не вдалося врятувати, вимовити: “Ми зроби- ли все, що могли, але…”. Тяжко усвідомлювати своє безсилля перед хворобою.

Ще Авіценна сказав про лікаря так: “Лікар повинен ма­ти очі сокола, руки дівчини, мудрість змії і серце лева”. Самовідданість і безкорисливість, любов до людей і прагнення їм допомогти — невід’ємні якості сучасного лікаря. Через усе своє життя він мусить пронести слова з клятви Гіппократа: “У який би дім я не ввійшов, я ввійду туди для користі хворого”.