«Люде». Як тяжко жив Шевченко, але як багато він устиг зробити! Здається що якби він прожив ще хоча б років двадцять, то Україна піднялася б на вищий ща­бель самосвідомості, передусім національної самосвідомості. Але доля відміряла йому лише 47 років.

Пересічній людині важко зрозуміти генія. Я дивлюся на його останній авто­портрет і бачу перед собою погляд поета, сповнений внутрішнього страждання і трагізму. У цьому погляді вже світиться гіркота прощання і німе питання: «Люди добрі, чим я провинився перед вами і Богом, який дав мені безмежний талант і не дав талану?»

Найбільша любов Шевченка — це люди, але саме вони є і його найбільшим розчаруванням. Поет не боявся дивитися правді у вічі. Він добре бачив, як підне­вільне життя здеморалізувало найширші верстви простих людей, як вони здичаві­ли у своєму рабському бутті.

Ще в поемі «Катерина» молодий поет загострює увагу читача не на історії зне­важеної, обдуреної дівчини, а на реакції сусідів і батьків Катерини. Коли «неза­конне» кохання Катерини вже не можна було приховати, вона не сміла вийти з хати. Навіть по воду дівчина йде опівночі, «щоб вороги не бачили». Хто ж ті во­роги? Сусіди, перед очима яких виросла Катерина. Справжнє лихо покритки не в тім, що її син буде рости без батька. Трагедія молодої матері й дитини в тому, що чужі люди для них — вороги, а батько й мати Катерини стали враз чужими людь­ми. Вони виганяють єдину дочку з хати, посилають її з новонародженим малям у Московщину шукати собі свекруху і батька дитині. Коли Катерина, зневажена найріднішими й чужими людьми, іде світ за очі, вражений поет вигукує:

Отаке-то на сім світі Роблять людям люде!

Того в’яжуть, того ріжуть,

Той сам себе губить…

А за віщо? Святий знає…

Простежуючи долю Катерини, поет щоразу повертається до теми людей, не до можновладців, поміщиків-кріпосників, чиновників, а до простих людей, людей- ворогів, слова і дії яких завдають невимовних страждань героїні. Катерина у сво­єму нещасті виявилася цілком самотньою:

Де ж ті люде, де ж ті добрі,

Що Серце збиралось З ними жити, їх любити?

Пропали! Пропали!

Шевченко з гіркотою говорить про співвітчизників:

…Кого Бог кара на світі,

Того й вони карають…

Люде гнуться, як ті лози,

Куди вітер віє,

Сиротині сонце світить (Світить, та не гріє) —

Люде б сонце заступили,

Якби мали силу.

Щоб сироті не світило,

Сльози не сушило.

А за віщо, Боже милий!

За що світом нудить?

Що зробила вона людям?

Доведена до відчаю, Катерина вирішує накласти на себе руки і наостаннє, ду­маючи, як буде жити її син, промовляє:

З собаками, мій синочку,

Кохайся надворі!

Собаки злі покусають,

Та не заговорять,

Не розкажуть, сміючися…

Через образ Катерини Т. Шевченко передає свою зневіру в людей, коли на­віть злі собаки — краще товариство для сироти, ніж «добрі люде». Обурене серце поета в кожному творі бунтує проти жорстокості людей, які доводять до загибелі, божевілля нещасних у чомусь не схожих на них людей. Дівчина-Тополя, Сліпа, Утоплена, Лілея, Сова, Відьма, Княжна, Максим із «Москалевої криниці» — це образи тих, кого люди невідомо за що і невідомо навіщо цькують, зневажають, доводять до розпачу і загибелі:

Люди горді, неправедні,

Своїм судом’судять…

У «Москалевій криниці» сусіди підпалили хату сиріт тільки через те, що вони самі «мозолями вибилися в люди». Поет не може пояснити такої жорстокості:

До стебла все погоріло,

І діти згоріли,

А сусіди, і багаті,

І вбогі раділи.

Багатії, бач, раділи,

Що багатше стали,

А вбогії тому раді.

Що з ними зрівнялись!

Поет не може зрозуміти, чому «сірісінький сіряк отак лютує». Шевченко го­ворить не про кріпосників, панів, вельмож — тут усе зрозуміло, вони по природі своїй гнобителі. Його вражає зло, що йде від затурканих, забитих «сіряків», які не здатні пробачити чиюсь/помилку, порадіти чужому щастю.

У поезії «Три літа» Т. Шевченко, аналізуючи свій духовний розвиток, згадує юні літа:

Серце люди полюбило І в людях кохалось.

І вони його вітали,

Гралися, хвалили…

Але «невеликії гри літа марно пролетіли», поет потроху став прозрівати і вжах­нувся:

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії…

Шевченко у своїх творах ганьбить цих «лютих змій». Він виступав проти тих, кого називає «люде», але й боровся за них, за їхні душі, щоб вони не запаршиві­ли, щоб не виродився народний дух, не здичавів остаточно і «сірісінький сіряк», і освічений інтелігент.