Любові до людей навчають матері. З першої миті життя схиляються над нами обличчя ма­терів. У тривозі й любові вдивляються вони у своїх дітей, сподіваючись і прагнучи щастя для них. Усім своїм життям і працею, прикладом і вихованням утверджують у нас кращі риси людяності і добра. Найсвятіше для нас почуття Батьків­щини вливається в серце разом з маминою піснею.

Без пісні, що мені співала мати,

Я навіть дня прожити би не міг, —

писав В» Вихруш.

Присівши на порозі, зажурено спочиває ненька. Крізь при­чинене вікно доноситься тиха мелодія, яка бентежить її чут­ливу душу:

Рідна мати моя, ти ночей не доспала.

А.   Малишко піднесено оспівує материнську любов, синів­ську відданість неньці, У народі здавна стало традицією, що символом усього найдорожчого і найсвятішого в людському житті є мати, Згадаємо алегоричний образ чаєчки-небоги, кот­ра до сирої землі припадає, слізно чумаків благаючи не заби­рати її малих діток-чаєнят.

Мати побивається за своїми дітьми, найменше їхнє лихо доходить до її серця, тому-то від неньки ріднішого у світі нікого немає»

Тільки людина, щедра серцем, здатна на все життя запам’­ятати заповіт матері:

Можна вибирати друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати…

Для відомого українського поета В. Симоненка Вітчизна й мати були синонімами, словами ніжності й синівської любові, Не може бути життя без вірності матері, рідній землі, бо лю­дина починається з колиски й материнської пісні» “Якби не мамина пісня, — сказав якось один давній історик, — яким убогим було б наше життя”.

Спить натруджене село, а пам’ять тривожить картина: зводиться сива голова і тишу прорізує мамин голос: “Синочок мій”. Не можна спокійно слухати її пісню, бо в ній стільки доброти, смутку й любові,

А без пісні не буває сонця,

А без сонця не буває цвіту,

Хто забуде материну пісню,

Той сліпий блукатиме по світу.

Слова відомої пісні І» Бердника говорять самі за себе,

Світлий образ матері, “материнську любов гарячу” й “душі красу” проніс через своє життя і передав у своїх творах В» Симоненко. Для нього мати була світлим ідеалом добра і краси, любові до людей, у неї він вчився і сам хотів прожити своє життя, як вона:

Я хотів би, як ти, прожити,

Щоб не тліти, а завжди горіть,

Щоб уміти, як ти, любити,

Ненавидіть, як ти, уміть.

Матері… Усе життя дивляться вони нам услід, вирядив­ши в люди. Так і стоять на початку всіх наших доріг, навіть коли їх уже немає на світі. Вони мудро й терпляче зносять все, що дає їм доля, аби тільки щасливо жилось їхнім дітям.

Нема нічого у світі кращого й милішого, ніж чуйне серце матері. Тому не можна без хвилювання читати поезії О. Оле­ся, присвячені матері та золотому її серцю.

І зберіг я тільки, ненечко,

Скарб один, що ти дала,

Золоте, як зірка, сердечко…

Матері, як уособленню всього доброго й чистого, присвяче­на і збірка поезій Б. Олійника “Сива ластівка”. Мати в його зображенні — завжди трудівниця. Вона — як сонце, непоси­дюча, сумлінна, душевна. Жодної хвилинки не знаючи відпо­чинку, наші матері завжди працювали. Не було такого, ма­буть, чого б вони не вміли. Тому від матері син успадкував її важкий життєвий урок, який тепер має “учити безсонно дові­ку”. Глибокі асоціації породжує вислів-афоризм: “Умирають матері, та не вмре ніколи Мати”.

Як літопис материнської долі звучить поезія Б. Олійника “Пісня про матір”. Відходить за “межу” людина, котра “навчила дітей, як по совісті жити”. Вона усвідомлює все те, що створила на цьому світі: “лишила всі райдуги з журав­лями, і срібло на травах, і золото на колосках”. Ці образи, щирі й теплі слова свідчать про мудрість і доброту, щедру вдачу найдорожчої людини-трудівниці й хранительки роду, яка пішла у вічність, “красива і сива, як доля”. Та зали­шила про себе світлу пам’ять, свою любой у дітях та онуках. І цю любов, усю до краплі, треба віддати людям;

Віддай усе, що взяв, і освятись

Ще більше, ніж узяв, зумій віддати,

Стоїть на видноколі світла мати —

У неї вчись.

Мама завжди з нами, вона оживає в нас і в наших дітях та внуках, у всьому нашому роді і береже нас та благослов­ляє на добро. А в найтяжчу нашу годину стогоном вирветь­ся з грудей одне слово — як остання надія на порятунок; “Мамо!” То подає голос наша душа, то мати захищає свою дитину й усміхається в любові, устає з сивих туманів віків, з синяви неба, з вишневого цвітіння й калинової сопілки.

Мати… Перед нею схилялися царі й владики всього світу, “перед нею помолюсь, — писав Т. Шевченко, — мов перед образом святим”. Скількох вона вивела у світ, передавши їм у спадок любов до людей, глибоку чуйність до людських три­вог, надій, смутків і радощів, навчивши їх творити добро й красу, берегти все святе на землі.