ЛЮБОВ ЯК ОСНОВА ЖИТТЯ. Творчість німецького поета Генріха Гейне припадає на історич­ний період, який ознаменувався розквітом романтизму. Незважаю­чи на різноманіття художніх течій, романтизм спирався на певні вихідні позиції, найголовнішою з яких була позиція цінності. Цінність людської особистості, суспільства людей і навіть навко­лишньої природи визначалася за допомогою ключових понять: істи­на, добро, краса. Людина розглядалась як єдність двох начал, при­родного і Божественного.

Зображуючи героя, романтики прагнули попри чуттєвість розк­рити утаємничене божественне начало людини. Існують різні, ча­сом суперечливі, погляди на поезію Гейне. Дехто з літературознавців уважає, що він творив у ключі реалістичної традиції. К. Шахова стверджує, що навпаки: «Гейне, якого довгий час намагалися зро­бити реалістом, хоча це надзвичайно важка процедура і невдячна, бо зробити з нього реаліста, мені здається, неможливо. Це блиску­чий, абсолютно класичний романтик».

Слушною видається думка Т. Бовсунівської: «На відміну від романтичної поезії, яка, особливо в останні роки, складалася з двох елементів: лицарства і чернецтва, Гейне вніс у свою поезію єдиний елемент — людство. Звідси до відкритої боротьби з романтизмом, з його хворобливим прагненням, з глибоко зануреним у надхмарні ви­соти ідеалом, з меланхолійною невловимістю світобудови, був усьо­го один крок — і він швидко зробив і вирушив новим шляхом». Отже, підсумовуючи сказане вище, підкреслимо: Гейне, безпереч­но, спирався на традиції романтизму, але, як справжній геній, не міг утримуватися в межах узвичаєних канонів. Поезія — це пісня душі. Душа Гейне відчувала дисгармонійність навколишнього світу, але прагнула гармонії, яку вбачала у любові. Зауважимо, не кохан­ня-пристрасті, а любові-справедливості:

Когда ясные глазки видит поэт,

Он песнею славит их сладостный свет.

Но и песни, и звезды, и луна,

И глазки, и солнечный свет, и весна,

Как бы ими не полнилась грудь,

В этом мире не вся еще суть.

Найяскравіше проявилися ці особливості у збірці «Книга пісень», яку Гейне видав у 1827 році, перебуваючи у Гамбурзі. Створювалася збірка протягом десяти років і містила написані й надруковані Гей­не до 1827 року вірші. І хоча вірші написані у різний час, але зав­дяки продуманій композиції збірка справляє враження цілісної кон­цептуально, естетично виваженої книги. Як зазначає Т. Бовсунівсь- ка: «Книга пісень» особливо вражає сповідальними мотивами. Фак­тично вона є сповіддю людини високої мужності з палким переко­нанням у перемозі гармонійних начал буття. Силу поетичного вра­ження від прочитання збірки збільшувало злиття ліричного героя з його буремним часом, накладання проблем інтимних та приватного життя — на епохальні соціальні зрушення».

За однією з найпоширеніших у літературознавстві версій осно­вою «Книги пісень» стала історія нерозділеного кохання молодого Гейне до другої дочки дядька Соломона Амалії. Проте, мені здаєть­ся, зовсім нецікаво шукати реальну життєву основу будь-якого ху­дожнього твору. Адже кожна людина бачить світ крізь призму сво­го досвіду, своїх життєвих орієнтирів. Одна й та сама історія буде розказана кожним оповідачем по-своєму. Звісно, що деякі почуття, як-от ненависть, кохання, пристрасть, страх, відчай і подібні, люди переживають майже однаково. Кому невідомі душевні муки, пов’я­зані із зародженням найкращого почуття — почуття кохання? Ма­буть, тільки тому, хто ніколи у житті не кохав:

Гляжу в глаза твои, мой друг, —

И гаснет боль сердечных мук.

Прильну к устам твоим — и вновь

Целенье дарит мне любовь.

Склонюсь на грудь — и, как в раю,

Блаженство трепетно я пью.

Но ты шепнешь: «Люблю, твоя», —

И безутешно плачу я.

Поезія Гейне залишається живою і зрозумілою в наш час саме завдяки щирості й відвертості ліричного героя. Він мріє, мучається солодкою мукою очікування, страждає від нерозділених почуттів, викликає наше читацьке співчуття, примушує замислитися над сенсом буття — і все це завдяки тому, що рядки поезії Гейне про­сякнуті живим непідробним почуттям.

Тема кохання розкривається у циклах «Книги пісень» по-різно­му, що створює ефект розвитку, процесу. Усі стадії цього процесу уособлюють розвиток людської особистості: юнацька безкомп­ромісність і чуттєвість, чоловіча врівноваженість і мудрість. Так, наприклад, у першому циклі «Юнацькі страждання» чуттєвість ліричного героя розкривається крізь призму містичного. Поет вдається до прийому сновидіння:

Мне снились страстные восторги и страданья,

И мирт, и резеда в кудрях прекрасной девы,

И речи горькие, и сладкие лобзанья,

И песен сумрачных унылые мотивы.

Сон — проміжна ланка між світом реальним і світом надприрод­ним. Усі події так чи інакше відбиваються у нашій підсвідомості, а сон допомагає розкрити найпотаємніші бажання, прагнення, пере­живання. Поки юнак не навчився керувати своїми почуттями, він уважає, що ним керують якісь демонічні сили:

Властитель тьмы мне подал знак И за собой увел во мрак…

У сні оживають мерці, які переступили межу буття і небуття саме через нерозділене кохання. В цьому можна вбачати ранньоромантичні традиції із характерним уявленням про істинну любов як про «неса­мовите почуття», яке підпорядковує людське життя, стає своєрідним фатумом.

А вже у четвертому циклі «Північне море» і кохання-пристрасть, і ненависть, і біль, і страждання усвідомлюються героєм як гріховні. Перед його внутрішнім поглядом розкривається істинна глибина людського єства.

Вільна душа, справжній подарунок вищої сили, здатна не на ко­хання-пристрасть, а на справжню божественну любов:

Останься там, в глубине, навеки,

И я брошу туда заодно

Все страданья мои и грехи,

И дурацкий колпак с бубенцами,

От которых звенело у меня в голове,

И змеиную скользкую кожу Лицемерья,

Мне так долго терзавшего душу. Больную душу,

Бога забывшую, ангелов забывшую. Злосчастную душу…