Лялька-мотанка. У мене є лялька-мотанка, яку мені подарували в селі. Сусідка моєї бабусі, молода жінка, виробляє такі іграшки для своїх дітей, але інколи дарує їх іншим. Спочатку, коли я вперше побачила ту ляльку, я дуже здивувалася. Адже я вже над­то доросла для таких іграшок. Я вмію доводити складні теореми та добре розумі­юся на фізиці, і раптом — такий подарунок! Та ще й — що то за лялька, у якої немає обличчя? Це ж не гарно! Тому я навіть не дуже роздивлялася ту іграшку, просто кинула її до сумки й забула про неї.

Але наступного тижня мене покликали до тієї сусідки в гості. Її ім’я — Тетяна. Вона ходить по хаті у вишиванці та спідниці до підлоги, наче якась бабуся. У неї в косі — червона стрічка, а на шиї смішні намиста: із сушеної шипшини. Тобто вона має, як то кажуть, «дивний» вигляд. Але поки її маленькі діти гралися, Тетя­на сіла до свого робочого столу і почала виробляти мотанку.

Все одразу змінилося, наче хтось віддав нечутну команду. Діти припинили гру та підійшли до матері. Вони одразу схопили нитки, тканину і почали досить сприт­но все це відміряти, роздивлятись, різати, шматувати. Це відбувалося зовсім без слів, наче необхідність говорити зникла. Потім Тетяна заспівала якусь народну піс­ню. Дивно, адже вона була нестарою. Я не знаю, скільки їй років, але, на мою дум­ку, вона мала б слухати, рок або якусь іншу музику свого покоління. Але вона спі­вала народну пісню. Я трошки послухала і раптом щось відчула. Якесь чарівництво відбувалося в кімнаті. Пісня-була досить мелодійною, діти виглядали, наче янголи, а їхня робота здавалася якоюсь доброю захопливою грою. Я підійшла до них.

— Не дивуйся, — посміхнулася до мене Тетяна. — Ми такими буваємо часто. Нас такими роблять ці ляльки.

Оце так! А я вважала, що це вони виробляли мотанки.

Потім Тетяна тихим голосом, наче боялася порушити атмосферу в хаті, довго розповідала мені про загальну народну улюбленицю — ляльку-моганку.

Виявилося, що мотанка — це не зовсім іграшка. Це справжній дитячий оберіг. У голову ляльки вкладали кульку з різними корисними травами (ромашка, м’ята, материнка, липа), що заспокоювали дитину та наповнювали і люльку, і хату за­галом цілющим ароматом. Замість обличчя на ляльці низали хрестик із ниток або стрічок. Вважалося, що в ляльці з обличчям може оселитися злий дух. А така лялька оберігала душу дитини, посилала їй солодкі сни. Виготовлялася вона рука­ми матері. Це було наче благословення і втілення любові матері до свого малюка. Тому Тетяна і співала. Бо так вона висловлювала любов, що не вміщалася в ній. Як вона сама пояснила:

—         Я співаю, бо інакше лусну.

Вбрання мотанки виготовляють із будь-яких клаптиків тканини, шо знайдуть­ся у хаті, з ниток, мережива, А ще це не гра, а справжня цікава праця та творчість. Насправді я так захопилася, що сама почала вчитися виготовляти мотанки. Я не буду ними гратися, а буду дарувати подругам, маленьким дітям і навіть літнім лю­дям. Просто так, на щастя, аби їхні сни були солодкими.

Що я зрозуміла після зустрічі з Тетяною — це те, що існують речі, в які ми мо­жемо вкладати свої почуття. Є речі-привітання, речі-побажання, просто-так-речі та особливі речі, якими можна поділитися тільки з доброю людиною. Оберіг чи лялька-мотанка — саме така особлива річ. Вона робиться не для очей, а для серця.

Похід до музею Айвазовського у Феодосії (твір-діалог)

—         Доброго дня, я ваш екскурсовод, Степан. Вітаю дорослих та дітей. Поди­віться, перед вами будинок-музей Івана Костянтиновича Айвазовського, видатно­го й унікального художника…

—         А чим же він такий видатний?

—         А ви мені самі потім розповісте, добре?

Мовчання.

—         Айвазовський — художник-мариніст, більшість його картин зображує саме море: воду, небо, кораблі, морські пейзажі…

—         А хіба це цікаво?

—         Ти коли-небудь по-справжньому довго дивився на море? Ти можеш розпо­вісти про море так, аби твій співрозмовник побачив його, мов живе?

—         Це хвилі.

—         Якого кольору?

—         Синього.

—         Або прозорого.

—         Або зеленого!

—         Блакитного!

—         Сірого, майже чорного!

—         Я бачив рожеве!

—         А я — дзеркальне!

—         А ще крізь воду видно сонце!

—         І риб, і дно!

—         Так, його складно навіть описати. А намалювати море так, щоб воно ви­глядало живим, дуже й дуже важко. Мало кому з художників так щастило. На по­ганих полотнах море — це мертве зображення мертвої води. Але в Айвазовського все інакше. У нього був справжній талант. І пристрасть. До речі, у цьому будинку він і жив. Ви помітили, що будинок стоїть майже на березі?

А тепер подивіться сюди. Це одна з його картин, «Схід сонця». Її треба роз­глядати з трьох кроків.

—         Чому так?

—         Бо морю на картині потрібне повітря. Прлотна розглядають з відстані при­близно в півтори діагоналі. Це такий закон. І розглядати треба стільки часу, аби ваші почуття прокинулись і дали оцінку картині.

—         А це одна з найвидатНіших його картин, що має назву «Дев’ятий вал».

—         І ще одна, «Севастопольський рейд».

—         Ось «Море. Коктебель».

—         Ось «Рибалки на березі моря». Всі картини дуже різні. Але ви просто поди­віться на них, вони самі вам все розкажуть…

—         А це його найбільше полотно, що має розмір 285 на 425 сантиметрів. На ньому — лише море. Ані людей, ані птахів, ані навіть неба. Лише море, але таке, що в нього можна…

—         Стрибнути.

—         Поринути.

—         Тож хто з дітей може відповісти на ваше найперше запитання: чим видат­ний Айвазовський?

Мовчання. Але зовсім інше — я чую, як за вікном шумить море.