ЛОСЬ

Він прокинувся й нащулив вуха: у вогкому струмені вітру доли­нав сухий, різкуватий звук. Звук летів знизу, від річки. Лось звівся, тепер його постать чітко вималювалася в удосвітніх сутінках. Це був великий звір з широкими грудьми, які легко здималися од дихан­ня. Його роги нагадували осінній низькорослий кущ, із якого обнес­ло листя.

Лось знав, що то тріщить стара гілляка на дубі, всохла, кощава; їй давно вже б треба впасти, а вона не падала, з дивною впертістю трима­ючись за стовбур. Він те знав, однак це не заспокоювало, і тривога в крові, спершу слабка і майже невловна, дедалі густішала, й від того шкура на грудях здригнулася раз, а потім іще. Струмінь вітру доно­сив запах річкової криги, в ньому жив дух примерзлого болота, доли­нало шарудіння прив’ялих стеблинок, які пускалися вскач по вдало­му листю, але над усім цим линуло знеможене, схоже на зітхання порипування гілляки. Лось був старий самець, уже звик до запо­відника, в який потрапив із тайги, звик до людей і до того, що його підгодовують. Але те недуже тріщання пробудило в ньому неясний страх, який нагадав про життя в тайзі, про небезпеки, які там на нього чигали, і лось зрушив із лежбища, а потім і побіг. Чим далі біг, тим більшим сповнювавсь острахом, і хоча нічого вже не чув, крім при­глушеного поцокування своїх ратиць об землю, ще довго не зупи­нявся. Кущі й дерева струшували на нього синюватий іній, ніздрі випускали в повітря дві тонкі стьожки пари. Лось поминув ялинник, потім байрак, і коли опинився серед примарно-млявого світла, яке випромінювали стовбури беріз, то зупинився і, задерши голову, на­магався вловити той шум, який гаснув за ним. Вгамувавшись, лиз­нув язиком припорошену снігом землю, а потім неквапно попряму­вав до галяви, на якій любив найчастіше бувати.

Проте, коли йшов до річки, раптом знову вчулося жалібне по­скрипування гілляки, і лось, який уже встиг забути про нього, зно­ву захвилювався, знову насторожився, а в ногах прокинулося ба­жання бігти й тікати. Але переборов себе і донизу спускався повільно, хіба що частіше й сторожкіше озирався довкола. Вітер, як і перше, дув із залужжя, він був просякнутий холодом та запахом сіна, що в стіжках стояло на правому березі. Стежечка ледь протоптана — по ній почали ходити не так давно, — і лось принюхувався, чи не прой­шов по ній вовк, або лис, або людина. Але потім тільки вчорашні сліди ворони та ще осторонь — ямки од заячих ніг. Спустився на берег. На тому боці, ген під обрієм, примостилося село, а над ним посотались угору сірими верболозами дими з коминів. На далекийПоляна ця, подзьобана струхлявілими пеньками, викружила- ся край осичняка, трохи на згірку. Ранньої весни вона перша вби­ралася квітами, і хутко тут виганялась така висока трава, що в ній, прилігши, лось міг сховатися До половини. Тепер поляна пустель­на, як і все навколо; лось застиг нерухомо, втупившись круглими очима в стіну лісу попереду себе, — якраз туди, звідки завжди схо­дить сонце. Помалу лось заспокоювався. Так стояв, а навкруги, роз- видняючись, світліло, виразніше малювались осики, повітря між ними глибшало й прозорішало, і тиша з настороженої й сліпої ста­вала спокійна й осмислена, в ній уже не чулось того страху, що до­недавна. Лось сподівався побачити схід сонця, і коли під його про­менями забронзовіли верхівки, коли віття скупалося в його усміхові, то лось наче аж полегшав, ще більше пострункішав, і в очах появив­ся золотавий сплеск, який надав їм виразу одвічного розуміння життя природи і її таємниць. Ще трохи постоявши, побачив біло- рожевий диск, який спливав на пустелі зимового чистого неба,— і гойднув розлогими рогами, — так, наче вітав його.На далекий горб пнуться санки однокінь, ось вихопились на маківку — та й спливли по той бік…

Коли лось ступив на лід, то під ним приглушено торохнуло, а далі, коли йшов до ополонки, щоб напитись води, тільки сполохано иоохкувало. Краї ополонки розсипчасто іскрились, а вода, затягну­та тремткими скалками льоду, була схожа на застигле блакитне шумовиння. Вгадувалась причаєна глибина річки, її течія, що не вгамовується й під кригою. Лось опустив голову, принюхуючись до ополонки, далі, з витягнутою шиєю, ступив ще трохи, ось-ось маю­чи торкнутися губами до осклілого блакитного шумовиння, ніздрі затремтіли в передчутті холодної води, — і цієї миті річка під ним затріщала. Він усіма чотирма ногами спробував одштовхнутись, але ратиці були вже у воді, і лось вжахано відчув, що дедалі глибше за­нурюється в льодяну кашу. Не раз конвульсивно здригнувся тілом, вкладаючи всю силу і весь відчай у той рух, але провалився ще глиб­ше, і тепер крижані уламки билися об його спину. На мить принишк, готуючись до нового ривка, і коли передні ноги злетіли на кригу, то здавалося, він уже вискочить і врятується, але крига знову трісну­ла під вагою великого тіла, і лось ще раз опинився по шию у воді. Ревнув, кличучи на допомогу, і його очі все густіше набрякали кро­в’янистим смутком, аж горіли червоним розпачем. Ще раз спробу- вив вирватись, але вдалося однією ногою,— друга вдарилась об лід і стала майже неслухняна. Вода в ополонці закров’янилась, і черво­не зразу ж стікало за течією, зникаючи під кригою. Лось відчував, що так йому не вирватись. Схоже відчуття уже приходило до ньо­го — саме тоді, коли восени, в чорному бору, що стогнав од вітру, його почала переслідувати вовча зграя. Вовки ось-ось мали вчепи­тися за нього, він уловлював подих смерті і втікав тільки тому, що не міг зупинитись. Тоді його врятували мисливці, вони якраз на­їхали з міста і, нічого не вполювавши, сіли вечеряти. Почули пого­ню, посхоплювались і, пропустивши мимо себе загнаного лося, зня­ли безладну стрілянину по вовчій зграї… Річкова течія була на вид не така страшна, як вовки, мчала не так швидко, не обпалювала його своїм смертельним диханням, але течія була така ж сама невбла­ганна, і чим більшу розбивав ополонку, тим швидше вона могла за­тягти лід. Лось, розуміючи це, намагався поводитись обачно, але нога боліла, тіло слабло, і сили поступово покидали його. Збирався до свого вирішального кидка і, коли знову не пощастило, лось на хвилю заспокоївся, бо знав, що це не остання його спроба, що про­буватиме безперервно, поки дихатиме.

Два хлопчаки вийшли з лісу на берег і зупинились. Приїхали по хмиз, і їхня смирна конячина залишилась на узліссі, а вони виріши­ли подивитись на річку, чи тріщить на ній лід, чи скоро рушить. Обид­ва плечисті, обидва з широкими, лагідними лицями, і схожі один на одного так, як маленький гриб-підберезник схожий на свого більшо­го сусіда. Вони охопили зором ріку, і їхні лиця ще більше пом’якша­ли од навколишнього простору, од тієї втікаючої далини, яка сягала аж за потойбережні горби. Не зразу й зауважили ополонку, бо була майже непомітна, якби лось знову не спробував вискочити на лід.Українська література

-Собака купається, — сказав менший брат. Старший, мабуть, і не глянув би в той бік. Але зразу ж подумав: який це собака міг залізти в ополонку, щоб купатись?

-Де? А-а… — Пильно примружився, і його зіркі очі помітили гіллясті роги. — То лось…

Ще не встигли й здогадатися, що там могло трапитись, а тому деякий час стояли на місці і обмірковували, як лось міг потрапити в воду. Та коли він заборсався, а потім надовго притих, підберезни­ки втямили, що з ним сталося. Старший майнув до саней по сокиру, а молодший повільно пішов уперед, боячись сам підійти до лося пер­ше, ніж наспіє брат.

Лось уже зовсім знесилився і байдуже спостерігав, як набли­жаються діти. Усе нижче осідав у воду, і роги похилитувались над крижаним місивом, як незвичайний кущик. Під цим кущиком чер­воний розпач трохи вгомонився, але був тепер такий безмежний, що очі для нього були замалі, і той розпач струменів із них увсібіч. Спер­шу діти не знали, як до лося підступити, щоб і самим не провали­тись. Але старший брат був розсудливий та відважний, і сокира в його руках не закуняла. Узявся рубати лід, прокладаючи хід до бе­рега, а молодший тупцяв біля нього і, не знаючи, чим допомогти, тільки зітхав та нетерпляче бив себе долонями по стегнах та по бо­ках. Лось не боявся людей. Він стежив за їхньою роботою, і по його тілу подеколи пробігали дрижаки, ніби йому було дуже морозко або ж знову хотів спробувати вискочити, але сили покинули його. Ма­буть, спочатку нічого не розумів у тій роботі, та коли канал ще більше наблизився до берега, його очі засвітилися тямою, і тепер поводився смирно, вже не кидався, а тільки чекав. Заскучавши сама, з лісу вийшла їхня гніда конячина, тягнучи сани, й поволень­ки потюпала до річки. Вона зупинилася віддалік і, помахуючи хво­стом, спостерігала. Потім ще пройшла трохи вперед. Менший підбе­резник помахав кулаком і крикнув:

— Ти теж хочеш провалитись?!

Обидва брати й не думали про те, що весняна крига — зрадли­ва, не зважить і на те, що вони рятівники.

Старший ще рубав, коли лось відчув під собою мілке і, вперто гойднувши головою, вискочив передніми ногами на лід, а потім уже й задніми. Аж захитався і, розкарячившись, ось-ось, здавалось, итіаде. Обидва підберезники дивилися на нього з недовірою — ого, який великий, і тепер, коли він виліз, жодному з них не вірилося, що такий міг втопитись. Вони безпорадно усміхалися, їм хотілося підійти до нього ближче, але діти не наважувались.

Лось обтрушував з себе воду й скалки льоду. Зітхнув на повні груди, пирхнув — та й подивився на дітей. Його очі все ще були чер­воні од недавнього розпачу. А потім лось пішов. Карячкувате став­лячи ноги, ніби все ще побоюючись льоду, накульгуючи, вийшов на берег, ще раз озирнувся на річку, захоплюючи своїм зором і залуж – жя в сріблистому серпанку, й дітей, які все ще зачаровано дивили­ся на нього, не вірячи, що допомогли врятуватися цьому великому звірові, й легенько почвалав до лісу. Гніда конячина з непорозумін­ням дивилася йому вслід і стригла вухами.

Коли пролунав постріл, то лось деякий час ще біг уперед, а потім спіткнувся, ніби натрапив на корч. Діти спочатку й уваги не звер­нули на постріл, але коли лось упав на сніг, вони зрозуміли, по кому стріляли. Озиралися, намагаючись побачити мисливця, проте не запримітили і, набравши в груди гіркого повітря, чимдуху погнали туди, де лежав лось. Обидва думали, що не встигнуть вони добігти, як лось підведеться, знову неспішно почвалає до лісу, що не було ніякого пострілу, — проте лось не вставав. Лежав на боці, відкинув­ши ноги, і тепер здавався ще більшим. Просто не вірилося, що тако­го звіра можна звалити пострілом, як перед цим не вірилося, що може потонути. На шкурі ще блищала річкова вода, до шерсті по­прилипав сніг, а здуховина, не розгарячіла од бігу, провалилась і навіть не парувала. Голова лежала так, наче він прислухається до землі, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли при самім снігу, ніби чудернацький кущик.

Вони й не помітили, як підійшов до них рідний дядько Шпи­чак. Кругленький, як підпалок, з підпалкуватим, добре випеченим обличчям, в розтоптаних, з довгими халявами, чоботях, в яких то­нув мало не по пояс, дядько зупинився поряд із дітьми. Мабуть, та­кож був здивований, що оцей могутній звір лежить на землі. Дядь­ко тримав у руці рушницю, але з таким виглядом, ніби збирався від когось захищатись

Га? — обізвався дядько. — Ну як?..когось захищатись. На губах у нього запеклась біла смага,— ма­буть, од якогось раптового, скороминущого переживання.

Радість на його обличчі змагалася з настороженістю, і воно бра­лося то темними, то світлими спалахами.

Діти нічого не сказали — вони ніяк не могли відірвати очей од лося, який ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це.

-У-ух, — видихнув Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги.

Але діти все ще не вірили, що лось мертвий, а тому уважно при­глядалися, щоб не прогавити тієї миті, коли ворухнеться, щоб звес­тись на ноги.

-Це з заповідника, — нарешті обізвався молодший підберезник.

-Заповідник далеко звідси, — відповів дядько. — Сюди з за­повідника лосі не бігають.

-Це з заповідника, — знову повторив менший.

Дядько почав гніватись:

-А вам яке діло?

-Ми його з води вирятували, — сказав старший брат і нена­висним поглядом уп’явся в підпалкувате обличчя.

-О-о, він однаково був би втопився!.. І вже втопився був, так? Скажете, що втопився, а пощастило витягти неживого.

-Ми його врятували, — знову повторив старший брат, і лице почервоніло так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров.

-Ану замовчіть мені, — ще дужче розгнівався дядько, — бо дістанеться вам од мене й од батька вашого! Будете розумні, то ма­тимете й собі м’яса, не скривджу.

Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней.

-І роги вам віддам, — крикнув услід дядько.

Вони й не обернулися, тільки наддали ходи.

-Роги віддам! — ще гукнув дядько.

Коли брати вдарили по гнідій своїй конячині, то дядька наче щось тіпнуло. Спочатку повільно ступив один крок, другий,— а потім і побіг навздогінці.

-Роги віддам! — кричав, захлинаючись, ніби вони не чули. Шпи­чак давно вистежував того лося, — він помітив його одночасно з дітьми і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його з ополонки. Не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід. Але лось виявив-і и дужий і життєлюбний, а діти — вперті й невідступні… Тепер треба думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні,— в цьому не сумнівав­ся. Ллє куди ти його подінеш? Не затягнеш назад до річки й не втопиш знову в ополонці — далеко, не зрушиш. Але якби міг затягти й утопи­ти – ні хвилі не вагався б. Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось 11 і двів голову, звівся на стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, поки дорогу йому не перетнула куля.5 кл_ас

Проте лось і не ворухнувся. Припав до землі, всім великим тілом прислухаючись, чи далеко ще весна, а роги стриміли над снігом ди­ким розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленіти, хоча це йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому.

Налетів вітерець, запорошив білим пилом, гойднув сухим бадил­лям, але роги й не сколихнулися.