«Літопис Руський»: «Повість минулих літ», «Київський літопис», «Галицько-Волинський літопис». Минають часи, зникають у безвісті держави, розсипаються величні будівлі й пам’ятники, всихають дерева і ріки, а написане слово залишається, щоб нести крізь віки вкладений у нього зміст і голос людської душі. Ми майже нічого б не знали про давнину, якби історія не подарувала нам літописи — зведені у хронологічному порядку короткі й більш докладні розповіді про історичні події.

Перше таке зведення має назву «Літопису Руського» і об’єднує в собі три розгорнуті оповіді: «Повість минулих літ», «Київський літопис» та «Галицько-Волинський літопис». Ідею незалежності від Візаннтії та утвердження християнства на Русі проголошує «Повість минулих літ», складена на початку XII століття у Києві. Давня книга містить у собі статті церковного характеру, там же викладається і світська історія українського народу на підставі усних переказів, епічних народних пісень і легенд. Щоб ми краще могли осягнути загальнодержавні інтереси передових суспільних верств Київської Русі, давній літописець використовує історичні документи, розповий учасників подій, власні спостереження, усну народну творчість.

Високій ідеї служіння рідній землі, ревному ставленню до честі й гідності її народу вже багато віків вчить і, я вірю, буде й надалі вчити «Повість минулих літ».

Своєрідним продовженням цієї «Повісті» став «Київський літопис», в якому описуються події від 1118 до 1200 року. Як ми знаємо, на той час тривала феодальна роздрібненість, тому автори «Київського літопису» захищали вже не стільки загальноруські, скільки місцеві інтереси. Тут значну частину займають оповіді про тривалу боротьбу за київський престол, особливо між Мономаховичами і Ольговичами. У цей час князі часто закликали на допомогу кочівників, які Київ руйнували і палили, а населення грабували. Тому літописці, що реалістично змальовували всі ці чвари, на сторінках «Київського літопису» підносять ідею єдності Русі, миру, добросусідства, взаємодопомоги князів. Але не тільки особи князів постають перед нами: автори знайомлять нас з тогочасним життям простого народу, який виступає як сила, що впливає на результати подій (повстання київського населення проти бояр і купців). Щодо мистецтва оповіді, то «Київський літопис» перевершує «Повість минулих літ», а це дає підставу стверджувати, що його автори стояли на вищому щаблі літературного осмислення дійсності, на вищій сходинці майстерності.

Наступні події, від 1201 до 1292 року, висвітлюються у «Галицько-Волинському літописі», який є суцільною розповіддю, що включає в себе своєрідні повісті про військові походи та інші події. У XIII столітті Київ втрачає свою колишню могутність, а носіями української державності стали західні землі. У їх культурних осередках, де розвивалося письменство, і була створена ця визначна пам’ятка історіографії та літератури. У першій з двох частин «Галицько-Волинського літопису» з гордістю описується життя Данила Галицького: його успіхи, перемоги і патріотичний запал. У другій частині на передній план виходить вже Данилів брат Василько та його син Володимир — волинські князі, тут же описана і битва на Калці. Та наприкінці літопису є багато повідомлень щодо Литви, Польщі й Угорщини, дуже відчутна межа між православним і латинським світами. А це, безперечно, наближає літопис до європейської літератури. Крім того, яскраві характеристики осіб, своєрідний поетичний стиль споріднюють «Галицько-Волинський літопис» із «Словом про похід Ігоря» і є свідченням того, що вже в князівську добу в Руській землі створилася літературна школа, твори якої не втратили свою значення й на сьогодні.