Літо в селі. Цього літа я майже на три місяці їздив до села — пожити у дідуся та бабусі. Мені хотілося побути на самоті і просто попрацювати руками. До того ж я поспе­речався з батьками, що зможу ціле літо прожити без комп’ютера. Тому я взяв із собою лише книжки.

Свій вільний час я використовував на те, щоб допомагати бабусі та дідусеві на го­роді. Він займав велику площу (десь із футбольний стадіон), і там росли всі види ово­чів, які тільки можна собі уявити. Я дізнався навіть про кілька нових видів, чим був дуже здивований. Наприклад, виявилося, що існує на світі така річ, як патисони. їх навіть описати складно, тому що єдине, з чим їх можна порівняти, це літальна таріл­ка. Також я дізнався, що баклажани та малина бувають білими, а томати — жовтими.

Довелося трохи попрацювати. З ранку ми з дідом йшли на город, де він давав мені завдання, дивлячись на ті чи інші грядки. Інколи завдання було не одне. Сам нін працював не кожного дня, тому що час від часу повинен був ходити на робо­ту — допомагати якомусь чоловікові будувати дім. Після цього я заривався у зем­лю, наче справжній кріт: прополював грядки, збирав жуків із картоплі, проривав надто щільні паростки, а коли прийшов час — збирав урожай.

Праця на землі — дивна річ. З одного боку, я втомлювався настільки, що за- івичай засинав після обіду на 1—2 години. Але все одно мені це подобалося. Я відчував, Що мої руки ставали сильнішими, а настрій дедалі покращувався. Я робив щось корисне, дідусь із бабусею були мені вдячні, а самому мені не треба було ні про що хвилюватися.

Інше відкриття — мене вразили тамтешні люди. У них не було ані звичайних для мене міських зручностей, ані розваг; у багатьох туалет був на дворі, а милися нони раз на тиждень, гріючи воду у відрах. Для того, щоб мати їжу на столі, їм до­водиться щодня важко фізично працювати. Це окрім того, що хтось із них працює на підприємствах, розташованих за межами села. Але в мене склалося враження, що сільські люди, яких я бачив, набагато щасливіші та мають більше радощів у своєму житті, ніж мешканці міста. Вони виглядали простими, щирими та добри­ми. Я спочатку навіть вважав себе розумнішим за них. Але з часом зрозумів, що якби сам ріс у таких умовах, напевне, не зміг би бути настільки щасливим та му­дрим, якими стали, наприклад, мої бабуся та дідусь.

Увечері та у вихідні дні я ходив на озеро, де плескалися інші сільські жите­лі, в мене з’явилося кілька приятелів, з якими ми дуже весело проводили час. Ми ганяли на велосипедах, плигали з піщаних кар’єрів, грали в пейнтбол у лісі, навчилися метати та навіть виробляти ножі. Усі мої нові знайомці мріяли про комп’ютери, про те, щоб якнайскоріше поїхати навчатися до міста, навіть не здо­гадуючись, що життя В селі — справжнє, рідкісне щастя.

Моя бабуся до пенсії була вчителькою історії, тож майже щовечора вона роз­повідала мені цікаві історії про життя великих людей та про війни з минулого, пе­реказувала зміст найпопулярніших історичних книг, а ще — про усякі пригоди з життя селян. Тому поїздка додала мені ще й нових знань.

Повертаючись до міста, я дивився на запруджені вулиці, нічні вогні вітрин як на якесь диво! Спочатку мені було радісно, що я повернувся, але вже ввечері су­мував за нічною тишею, співами птахів та цвіркунів. Ніякі комп’ютери ніколи не замінять людині природи та нормального людського спілкування. Це я зрозумів у селі, і мені навіть якось дивно, що раніше я вважав інакше.