ЛІТЕРАТУРНИЙ ПОРТРЕТ ІДЕАЛЬНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДІВЧИНИ. На кожному етапі розвитку літератури, в тому числі й літерату­ри національної, утверджується певна система цінностей, яка, з одного боку, відповідає вимогам часу, а з іншого, — втілює мораль­ний ідеал.

У XIX ст. з’явилась повість «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка, в центрі уваги якої доля молодої вродливої дівчини. Зазначимо, що повість «Маруся» — перший український прозовий твір, автор яко­го головним своїм завданням вбачав продемонструвати широкі мож­ливості української мови, її придатність до серйозних, зворушли­вих тем. Саме тому твір має такий сумний, навіть сльозливий сю­жет, у якому є чимало випадковостей, навмисних збігів обставин, згущення страждань і трагічних передчуттів.

Якщо І. Котляревський в «Енеїді» намагався через сміх приму­сити читача думати, то Квітка-Основ’яненко, навпаки, намагався розчулити читача, довести до гіркого плачу, адже страждання очи­щує людську душу. Досягає письменник свого завдання зокрема через зображення людей моральних, чистих, духовних, які потра­пили у жорстокі обставини.

Портретна характеристика Марусі витримана в дусі народнопо­етичної творчості. Краса дівчини уособлює ідеал краси, популяр­ний у народі, причому автор використовує і художні прийоми, при- таман-ні народній творчості. Портретна характеристика доволі об­’ємна: ані очі, ані брови, ані посмішка не проходять повз увагу пись­менника. «Висока, прямесенька, як стрілочка, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок собі пряменький з горбочком, а губоньки, як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки, неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані. Коли було загово­рить, то усе так звичайно, розумно, так неначе сопілочка заграє стиха, що тільки б її я слухав; а як усміхнеться та очицями поведе, а сама зачервоніється, та от неначе шовковою хусточкою обітреть смажнії уста. Коси у неї, як смоль, чорнії та довгі-довгії…». Відразу впадає в око насиченість характеристики образними порівняннями та зменшенопестливими словами: «прямесенька, як стрілочка», «чорнявенька», «носочок», «пряменький», «з горбочком» тощо.

Таким же ідеальним, як і зовнішність, є характер дівчини. Вона працьовита, що цілком відповідає народному ідеалу. Вона шанує старших, вона ласкава, ніжна й тендітна: «ні слова не скаже, а тільки подивиться на нього так пильно, то буцім і жалібно, і сердитень­ко…». Отже, у загальних рисах перед нами народний ідеал жінки: «там вже на все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, і смирна, і усякому покірна».

Навіть кохання Марусі ідеальне. По-перше, вона, закохавшись, дуже довгий час не відповідає взаємністю Василеві. З одного боку, її власна цнотливість стояла на перешкоді тому, щоб сміливо поди­витися в очі хлопця.

З іншого боку, повага до матері, страх її образити, розгнівати. Але, залишаючись самотньою, подумки була Маруся поруч із коха­ним: «тільки об нім і думала, і хоч би тобі на часиночку очицями звела: плакала та журилась цілісіньку ніч». Отже, в характері Ма­русі намічається ще одна ідеальна риса: вияв почуттів на людях — це сором, рівнозначно, як і вияв почуттів перед парубком: «Не ви­питуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобі зроду не скажу, щоб ти не посміявся надо мною… Я й сама не знаю, що зо мною сталося: я ще нікого не любила, нікого не хотіла любити, цуралася парубків, а як побачила тебе, світ мені незмилився…». Саме тому дівчина довгий час криється зі своїми почуттями.

Створюючи повість українською мовою для українського читача, автор не оминає своєю увагою народних звичаїв. Маруся, як справж­ня українка, стає дійовою особою традиційних народних обрядів. Ось вона закохана дівчина, цнотлива й сором’язлива. Ось вона засватана наречена, що зустрічає сватів: «Поки староста се законне слово ка­зав, Маруся у кімнаті усе поклони била… Як же усе староста розказав і прийшлося батькові одвітне слово казати, вона так і припала до две­рей, і слуха…». З іншого боку, Маруся стає заручницею тих самих традицій. Ми знаємо, що в давнину діти не могли без волі батьків визначати свою долю. Як правило, питання про шлюб мало узгоджу­ватися не самими нареченими, а їхніми батьками. При цьому бать­ки могли не зважати на бажання дітей, переслідуючи цілі суто мате­ріального характеру. Так сталося і з Марусею. Батько відмовив Васи­леві на підставі того, що він сирота й має йти на службу. Звісно, що Маруся, як донька багатих батьків, має знайти своє щастя із таким же заможним парубком.

Тільки наполегливість Василя робить цей шлюб можливим. Вдру­ге заручини відбуваються за всіма правилами і закінчуються загаль­ним святом. Попри всі життєві негаразди Маруся залишається вірною своєму коханому. Вона страждає, «то з журбою, то з тугою» чекає повернення милого. Але, не витримавши довгої розлуки, за-хворів- ши, помирає, так і не дочекавшись Василя з заробітків.

Образ Марусі з повісті Г. Квітки-Основ’яненка відображає уявлен­ня українців про жіночий ідеал. Маруся вродлива, чесна, працьо­вита, цнотлива й вірна. Можливо, сьогодні ми сприймаємо цей образ поверхово. З одного боку, в наш час виробилися інші уявлення про ідеал жінки, а з іншого, — надто схематичний та непластичний жіночий образ постає у повісті. Проте слід зважити, що від цього художня цінність «Марусі» не зменшується. Людина повинна тяг­нутися до ідеального й прекрасного.