Ліризм та елегійність у вірші Миколи Костомарова. Літературна діяльність Миколи Костомарова належить до третього етапу роз­витку українського романтизму. Творчість українських поетів-романтиків виріз­няється історичністю в епічних жанрах, ідеалізуванням минулого й національним колоритом. Український романтизм сприяв виробленню української літературної мови, вдосконаленню поетичних засобів, збагаченню жанрової різноманітності національної літератури.

Творчий здобуток Миколи Івановича Костомарова посідає чільне місце серед творчості видатних українських поетів-романтиків.

Видатний український і російський історик, поет-романтик, мислитель, гро­мадський діяч, етнопсихолог Микола Іванович Костомаров народився 4 травня 1817 року у Воронезькій губернії. Його батько був поміщиком, а мати кріпачкою, отже, Микола, за законом, був теж кріпаком.

Батьки Миколи обвінчалися вже після народження сина, а після раптової смерті батька хлопчик перейшов у власність родйчів. Мати Миколи відмовилася від своєї частини спадку, щоб син отримав вольну.

Микола вчився у Воронезькії гімназії, а після її закінчення вступив до Хар­ківського університету на історико-філологічний факультет, де вивчав мови, іс­торію, літературу. Там він зблизився з гуртом українських романтиків, захопив­ся козацьким минулим України, збиранням народної пісенної творчості. У своїх віршах і поемах тих років Костомаров оспівує князівські та козацькі часи Украї­ни, виступає як поет-романтик. Його поезія характеризується широкою пробле­матикою й розмаїттям жанрових форм: вірші-балади, вірші-пісні, громадянська, особистісно-психологічна лірика тощо.

Яскравим прикладом твору романтичного спрямування є вірш Миколи Кос­томарова «Соловейко», в якому поет змальовує неперевершеного співця, володаря душ усіх закоханих — соловейка.

Весна вдягла в зелень сад і могилу. Тут вночі співають солов’ї, і їхні голоси не­можливо полічити, як не можна полічити зорі в небі. Вони співають на деревах, віщають себе співом у кущах, на вербах і в калині. І тільки один соловейко спі­ває на ялині, що виросла біля могили. Іноді здається, що він своїм співом освя­чує любов і радість закоханих сердець; іноді ввижається, що соловейко оплакує людське лихо, і тоді «жаль ллється в серце, як в квітки крапельки дощовії». Ось він застогнав і раптом замовк, «терликнув —- вп’ять залився», і здається, що соло­вейко прощається останнім співом зі світом. Від думкою злітає в небо, щоб співа­ти між зорями, та його останній спів не порушує спокою людей. Ніхто не звертає уваги на співця, не кидає з душі квітку. І тільки одне серденько розпізнало голос пташини, яка співає на могилі. Пісня самотнього соловейка розворушила спога­ди дівчини, яка провела ніч, слухаючи чудовий спів на могилі. Що вона згадува­ла, про що думала, кого оплакувала? Невідомо, чи розрадив її тугу співець, чи дав надію на майбутнє, чи своїм співом загнав біль у глиб серця.

Вірш Костомарова «Соловейко», пройнятий елегійним настроєм, наштовхує читача на роздуми про покликання людини та її самотність, розчарування в житті і тлінність людського буття. У творі роздуми не домінують над почуттями. Вони злилися в одне ціле, щоб відтворити глибокий світогляд ліричного «Я».

Соловейко — літературний образ, який часто використовували поети – романтики. У Костомарова цей образ уособлює в собі людину творчу, неординар­ну, яка живе для інших. Митець оспівує найщиріші почуття. Він літає думкою в небесах, між зорями співає свої пісні, але часто-густо люди не цінують того, хто заради інших готовий віддати ввесь свій талант і саме життя. Та попри все старан­ня співця не марні: завжди знайдеться хоч одне серце, яке оцінить талант, замис­литься над тим, що несе в собі спів лірика.