ЛІРИЧНИЙ ОБРАЗ КНЯГИНІ ЯРОСЛАВНИ. Навесні 1085 року, незважаючи на лиховісні віщування приро­ди, руське військо на чолі із чернігівським князем Ігорем Свято­славичем вирушає у похід проти половців. Перша зустріч із ворогом відбулася на річці Сальниці, проте половці ухилилися від бою- Під час погоні за половцями їх було немало вбито, ще більше взято в полон, здобуто рухомі вежі, дорогоцінності. На світанку наступного дня половці обступили руське військо, як густий бір. Хмари поло­вецьких стріл сіяли смерть, люди й коні знемагали від спраги, було поранено Ігоря. Три дні тривав бій. Фатальний кінець настав уранці в неділю: почали тікати допоміжні війська з осілих кочівників- Ігор, кинувшись їх завертати, потрапив у полон, а згодом половці полони­ли й інших князів. В історії землі Руської такої поразки ще не знали. Не тільки військо було розбите, але й ще князі потрапили У полон. Звістка про це облетіла швидко всю землю і наповнила її тужінням і  стражданням. Плакали не тільки нещасні вдови й сироти, але  державні мужі, які усвідомлювали гіркі наслідки необачного вчинку зухвалого Ігоря. І якщо образ князя Ігоря викликає суперечливі почуття, то об­раз його дружини Ярославни уособлює найкращі риси руських жінок — вірність, доброту, витримку. Скільки тих нещасливих воїнів загубили своє життя на ратному полі, скільки тих нещасних жінок залишилися вдовами та переклали на свої плечі важкі чо­ловічі обов’язки. Жіночі голосіння за померлими є вагомою част­кою «Слова о полку Ігоревім»: «Уже нам своїх милих лад ні мис- лею змислити, ні думою здумати, ні очима споглядати, а золота і срібла того немало втратити». Обряд голосіння виник ще за умов общинного ладу, мав на меті не тільки висловити біль утрати, по­прощатися з родичами, які переходили в інший світ, а й задобрити їх. Плач княгині Яро-славни несе в собі зміст глибший, ніж скорбо­та і безпорадність перед великим горем, втратою чоловіків і пов’я­заною з цим матеріальною скрутою.

Деякі дослідники вбачають в образі Ярославни відображення побу­тових взаємин у родині. Так, наприклад, відомий російський критик В. Бєлінський не хотів визнавати за українським народом право на незалежну державу, національну мову й літературу, але він не прихо­вував свого захоплення історією України, фольклором, побутовими звичаями і моральним кодексом українського народу.

Зокрема його зворушував відображений у фольклорі народний погляд на жінку як рівноправного члена суспільства, родини, пова­гу до коханої дівчини і дружини. І саме це критик побачив у «Слові о полку Ігоревім». На думку В. Бєлінського, поема «несе на собі відбиток поетичного і людського духу Південної Русі, яка ще не зазнала варварського ярма татарщини, коли в ній не було грубості та дикості Північної Русі».

Думка про рівноправність жінки в південно-руській, тобто ук­раїнській родині, виникла не без впливу образу княгині Ярославни зі «Слова о полку Ігоревім». Сумуючи за чоловіком та сином, Яро- славна звертається до сил природи: «Полечу я зигзицею по Дунаї, омочу бобрян рукав в ріці-Каялі, утру князю кривавії його рани на міцному його тілі». Вона питає у вітру, чому той так сильно віє та мече ханові стріли на військо чоловіка. Вона закликає Дніпро-Славутич пробитися крізь гори кам’яні, через землю Половецьку та повернути «мою ладу». Вона благає світлеє і трисвітлеє сонце не простирати гарячі промені на воїнів, не зводити луки в безводнім полі спрагою, пе стягати тугою їм сагайдаки. Ярославна висловлює думки, переживання і сподівання всіх жінок своєї батьківщини. Вона не тільки вірна дружина, надійна подруга, що чекає на свого чолові­ка з далекого походу.

Ярославна — дружина державного діяча, адже й переживає не тільки свою власну трагедію, а й трагедію всієї землі Руської. Вона звертається до сил природи з проханням урятувати не тільки чоло­віка, а і його воїнів.

Крім того, ми бачимо, що почуття Ярославни непідробні. Отже, взаємини Ярославни та Ігоря побудовані не тільки на основі поваги, необхідного обов’язку, але й щирого, відвертого кохання. Згадаємо, що у похід з батьком вирушив і син подружжя, якому на той час виповнилося лише п’ятнадцять років. У разі поразки руського війська Ярославна втратить і чоловіка, і сина. Але вона гідно витримує це випробування долі. Вона тримається нарівні, вона готова бути поряд з чоловіком у небезпечних обставинах.

Високохудожній плач Ярославни зі «Слова о полку Ігоревім» надихнув багатьох поетів сучасності на створення переспівів за мо­тивами давнього твору. Одним із найдосконаліших, на мій погляд, є переспів, що належить перу Т. Г. Шевченка. Поет, зберігаючи основний мотив оригіналу, доводить його до фінального трагічного акорду. Ярославна, передчуваючи неминучу трагедію, у розпачі плаче:

Святий, огненний господине!

Спалив єси луги, степи.

Спалив і князя і дружину.

Спали мене на самоті!

Або не грій і не світи…

Загинув ладо… Я загину!