КРИМСЬКЕ СОНЦЕ

Після ночі, після кримської (ах, ніч! Ах, кримська ніч!) тут сонце!

Воно, сонце кримське, з-поза Ай-Петрі зубчатого…

Тоді, як вороно-синя ніч молоком голубим береться, коли чадру свою ніч скидає, синю чадру, синю, аж ворону, а море, чадру тую вхо­пивши, у кришталево чистих хвилях своїх її вимиває, синяву оту їй виполіскує, і коли чадра та, як молозиво в первістки, і на себе море її натягає,— тоді сонце!

Воно до Ай-Петрі підкрадається тихо-тихо, а тоді, прискочивши, тільки лясь його золотим віником по зубасто неоковирній його голові! — та тоді вгору, вгору, вгору по блакитному схилу… Тікає…

Ай-Петрі як тріпоне враз волохатою сивою головищею, як замотає бородищею,— а борода та клаптями, а волосся шматтями, а вітрець тільки — ф-фу! — і лисий старий Ай-Петрі… Жоднісінького тоді клап­тика білотуманової на нім вовни!

А сонце регочеться! А сонце регочеться!.. Вгорі!

І регочуться тоді хвилі на морі, і кипариси сміються, і лаври тіпа­ються з реготу, і веселі усмішки на абрикосах, на винограді, на велінг­тоніях…

Зареготався Крим! Із Ай-Петрі глузує…

А Ай-Петрі гордий, бо він найвищий, він найстарший… Він мовчить…

Хай, мовляв, малеча порегочеться…

І співають тоді птиці, і гудуть радісно комахи, і іржуть коні, і швидше крутять хвостом корови, і, захоплюючись, ловить «півня» на не дуже високій, але дуже голосній і дуже препаскудній ноті кримсь­кий осел…

І тоді море — голубо-срібний степ, з білими й синіми степовими на нім дорогами, а над дорогами тими чайки, а тими дорогами «морські ластівки» вивертом ходять і крають їх, дороги ті, гострими хвостами своїми.

Тоді співає Крим…

**********************************************************************************************************

А сонце вище… А сонце ще вище.

Воно грається… Воно горить срібно-золотим сяйвом і бризки гаря­чого золота кидає щедрою рукою і назад, і наперед, і праворуч, і ліво­руч…

І гарячішає море, і тепліють гори, і в млоску гарячому шелестять хвої чорного кипариса…

А воно вище!… А воно ще вище!

І все живе гониться за ним… Простягає до його лозу свою соковиту виноград, і пнеться за ним кедр, і пишна велінгтонія вершечком своїм стримить за ним і дістати його хоче…

І дихає гаряче море, і дихання своє шле назустріч його золотим бризкам…

А воно вище! А воно ще вище!

І з висоти недосяжності своєї сипле сонце на все живе снагу свою гарячу, і ніжить усе, і наливає соками, і шумують ті соки, і буяють, і бунтують ті соки…

І в соках тих, як у плині матернім, плекає природа плоди свої…

Гарячі соки ті…

І від тепла того родить природа швидше… На очах наливаються че­решні, і жовтіють персики, і мліють сливи…

Бо шумують гаряче соки! Бо гарячі ті соки…

І тільки кизил твердий і мертвий.

Кизил — «шайтанова ягода».

*************************************************************************************************************

«…Коли Аллах сотворив світ і закінчив свою роботу, на землі на­стала весна, і бруньки по деревах у земнім раю почали одна за одною розвиватися…

І потяглось до бруньок тих все живе, і побачив Аллах, що треба на­вести лад. Покликав він усіх до себе й звелів кожному вибрати яке-не- будь дерево або квітку, щоб потім тільки з його й користати.

Ті просять те, ті — те. Просить і шайтан.

-Надумав, шайтане? — спитав Аллах.

-Надумав,— примруживши хитре око, сказав нечистий.

-Що ж ти вибрав?

-Кизил.

-Кизил? Чому кизил?!

-Так,— не хотів сказати правди шайтан.

-Гаразд, бери собі кизил,— усміхнувся Аллах.

І заскакав весело шайтан. Всіх обдурив. Кизил першим з усіх дерев зацвів, значить, і дозріє раніш од усіх. А перша ягода — дорога ягода: повезе свій кизил на базар, добре продасть, дорожче від усіх, бо він найперший.

Настало літо. Почали стигнути плоди: черешні, вишні, абрикоси, персики, яблука, груші, а кизил усе зелений. Твердий і зелений. Скре­бе потилицю шайтан, лютує…

-Та дозрівай скоріше!

Не зріє кизил.

Почав шайтан дути на ягоду: як полум’я, червоний зробився кизил, але, як і раніше,— твердий і кислий.

-Ну як же твій кизил? — глузують люди.

Плюнув з серця шайтан — почорнів кизил…

-Гидота така! Не повезу на базар! Збирайте самі!

Так і зробили. Коли по садках зібрали всю садовину, пішли люди .збирати в ліс смачну, солодку, почорнілу ягоду і потихеньку глузува­ти з шайтана.

Прогавив, мовляли, шайтан!

Шайтан розлютувався і помстився на людях… Зробив так, що ки­зилу другої осені вродило вдвічі більш, ніж минулої, й, щоб він дозрів, довелося сонцеві послати на землю більше тепла.

Зраділи люди, що такий урожай,— не зрозуміли шайтанового підвоху.

А сонце виснажилося за літо, і настала на землі така зима, що повимерзали в людей садки і самі вони ледве живі позалишались.

Від того часу — ознака: коли врожай на кизил — буде холодна зи­ма, бо не втихомирився й досі шайтан, і не кинув мститися на людях за глузування з нього…»

*************************************************************************************************************

Бере все живе в сонця огонь його золотий і живиться ним…

А воно щедре… Воно, як казковий богатир, кидає той огонь всією своєю істотою… і сміється…

 

* * *

І людей сонце кримське не цурається…

Обгортає золотими своїми віями їхні білі, малокровні, виснажені тіла, впивається в них тими золотими віями й живить їх, бадьорить, фарбує…

І ніжно воно так лоскоче. Обачних лоскоче… Зате з необачних глузує… Іноді навіть жорстоко.

Так і дивиться з голубої перини, хто рота роззявив…

Підкрадається, пестить потроху, ніжить, заколисує… І в той же самий час з золотим сміхом здирає з лоба, з носа, з шиї шкіру… Сму­гами здирає… Зразу ніжить, а потім червоною фарбою криє, а потім пузирить, а потім білує…

І совається тоді неуважна людина, і сикає, і ахає, і охає, і чухма­риться, і крутиться, і ойкає.

А воно сміється!

Кримське сонце золоте!