КОЖНИЙ НАРОД МАЄ ПРАВО НА ВОЛЮ. Історія українського народу була позначена постійною невпин­ною боротьбою за своє існування, за свою волю та право самостійно визначати свій подальший розвиток. Тільки наприкінці XX ст. ми змогли жити у незалежній країні. Звісно, що в нашому суспільстві існує багато невирішених гострих проблем в економічній, політичній, культурній та інших сферах. Проте ми маємо найголовніше — нашу державу, і тільки від нас залежить ‘її майбутнє, майбутнє наших дітей. Сучасніть є проміжною ланкою між минулим та майбутнім. Ми живемо сьогодні заради завтра, але повинні брати до уваги ми­нуле з його помилками та досягненнями.

Поема «Кавказ» була створена у 1845 році. Цей твір — роздуми поета про несправедливість державної влади. Влади, яка намагала­ся знищити всі прояви волелюбності, всі прояви національного, пат­ріотичного почуття. Україна, або Малоросія, була колонією Російсь­кої імперії. А для того, щоб тримати у покорі своїх підлеглих, необ­хідно було придушити будь-які спроби самовизначення, самоусві­домлення. Тільки-но людина усвідомлює свою індивідуальність, не­повторність, як правило, вона прагне позбутися чужої влади над собою. Звісно, що поет усе це розумів, але у нього була своя власна філософія національного.

Історичні й політичні поезії Шевченка пройняті волелюбними мотивами й надихані сучасністю. Вони мали збудити національну й соціальну самосвідомість українців, протиставити їхній грома­дянській пасивності героїчну боротьбу предків за волю. У цьому поет використав досвід громадянського трактування історичної теми у творчості поетів-декабристів. Певний вплив на погляди поета мали і тогочасна історіографія, і літературна традиція. Зокрема, на фор­мування поглядів Шевченка вплинула «История русов». Поет не приймав почуття національної приреченості; героїзм рідної історії сприймався ним як запорука майбутньої історії України.

Ґрунтовне знайомство з історією Європи підсилювало нестерпне почуття національного сорому, скорботи й пристрасного протесту проти національного й соціального поневолення — почуттів, що по­роджують провідні мотиви його історичних та історико-політичних творів. Для Шевченка кожна п’ядь землі України свідчить про ми­нулу славу й минулу трагедію, наслідком якої є нинішнє політич­не, економічне, культурне й духовне поневолення рідного народу.

Поштовхом до переосмислення рідної історії стало знайомство з культурою горців. Поет цікавився подіями на Кавказі і знав, яке було життя й побут кавказьких народів, яка боротьба там відбувала­ся. Уособленням волелюбного духу в широкому розумінні цього поняття стає образ прикутого Прометея.

Як відомо, Прометей — герой давньогрецької міфології, який всупереч волі верховного бога Зевса приніс людям світло. За це і був прикутий до скелі, а кожного ранку зі сходом сонця страждав від нестерпних мук, коли орел розривав йому печінку.

Муки Прометея були нескінченними, як і муки тих, хто нама­гався подарувати своєму народові світло знання, світло волі:

Не вмирає душа наша.

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле,

Не скує душі живої

І слова живого.

Не понесе слави Бога,

Великого Бога.

Перед читачами постає страшна картина руйнації. Створюючи її, поет вдається до засобів, характерних для народної усної поетич­ної творчості. Кров тих, кого було муштровано за волю, сльози не­щасних дітей та вдов гіперболізуються до розмірів моря, океану, яким «напоїть всіх імператорів би стало, з дітьми і внуками вто­пить…». Поет проводить чітку паралель між народами Кавказу та українським народом. Він возвеличує боротьбу горців, які відмов­ляються йти у кайданах. Такою ж наповненою лицарськими подви­гами була й історія українського народу. Але все минулося: ук­раїнці стали байдужими й невпевненими. Вони занурилися у бу­денні турботи, вони страждають, але не мають бажання позбутися нестерпних кайданів.

Самодержавна Росія зображується поетом у гострому сатирично­му ключі. Імперська політика спрямована на руйнацію самобутніх і незалежних народів:

… чом ви нам

Платить за сонце не повинні! —

Та й тілько ж то!

Ми не погане,

Ми настоящі християне.

Ми малим ситі!

Поета дратує, що несправедливість, жорстокість, непомірні амбіції Російської імперії маскуються християнською турботою. Він відвер­то глузує з тих, хто, прикриваючись милосердям, знищує найкращі здобутки чужої культури:

чого то ми не вмієм?

І зорі лічим, гречку сієм.

Французів лаєм.

Продаєм Або у карти програєм

Людей… не негрів…

а таких

Таки хрещених…

но простих.

Слід зазначити, що критика Шевченка спрямована не стільки проти катів, скільки проти тих, хто терпляче зносить це катування. Треба подолати страх у душі, осягнувши героїчну боротьбу лицарів минулого та лицарів сучасності. А подолавши страх, вперто й впев­нено боротися за свою волю.