«Кожен повинен боронити свій рідний край…». Колись давно, ще в XIII столітті, мов заразна чума, леті­ли монголо-татарські полчища із розпеченої сонцем Азії на прекрасний і багатий наш край. Свій шлях загарбники освіт­лювали страшенними пожежами, вкривали трупами безне­винних людей. Оповідання Бориса Грінченка «Олеся» пере­носить нас у той далекий і неспокійний час, коли український народ боровся проти монголо-татарської навали.

Героїня оповідання Олеся – дівчинка років шістнадцяти. Батьки її загинули під час одного з нападів татар. «А тобі, Олесю, вже років із сім було, і ти бігала вже шви­денько. Жили ви гарно. Коли це набігла татарва», – каже дід Данило, в якого живе і виховується сирота. Поруч з названим братиком Михайликом, затамувавши подих, слухала вона розповіді дідуся про страшних ворогів: «Олеся си­дить, не ворухнеться. В неї обличчя бліде, в очах пала якийсь огонь». Назавжди запали їй у серце слова діда про те, що «кожен чоловік повинен боронити від усякого ворога рідний край, не жаліючи свого життя». Так і з Олесею сталося, коли прийшов час випробування. Коли на узліссі дівчинка поба­чила татарву, вона не злякалась, а вирішила завести їх у лісову гущавину, щоб загибли там кляті вороги. «Татари їхали слідком за нею. Дедалі ліс усе густішав. Олеся вела ворогів просто в середину лісу, де було болото». Ліс зробився стра­шенно густий. Навкруги було темно і така пуща, що вийти відтіль могла лише людина, яка добре знала ліс. Засумніва­лись вороги, передчувши біду, а юна героїня відповіла їм: «Я вас, вороги, завела в цей ліс, і ви не вийдете відціль».

Мов підрізана билина, впала вона додолу від татарської шаблі, «її голівонька схилилась, і чиста душа покинула тіло». Село і люди були врятовані, бо вороги, заблукавши в лісних хащах, не знайшли дороги назад. У великій тузі, неймовірній скорботі схиляють односельці голови перед Олесею. Автор славить безприкладну мужність простої сло­в’янки, красу її подвигу. Він захоплюється цією дівчин­кою в момент найвищого злету її душі, коли вона звершує свій подвиг. Велично звучать слова діда Данила наприкінці твору: «Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя. Дай, Боже, всякому такої смерті».

Це оповідання викликало в мене захоплення образом юної героїні, яка, не шкодуючи свого життя, врятувала своїх односельців. Я гадаю, що такий вчинок могла зроби­ти тільки щира, смілива людина, якій не бракувало почуття власної гідності.