Коли була війна? Чи не забули ми, коли почалася Велика Вітчизняна війна? Чи не забули ми, чого коштувала нашому народові ця війна? Справді, з уроків історії ми знаємо, що з 1941 до 1945 року наш народ пройшов через страшні випробуван­ня, через неймовірні страждання – через пекло Великої Вітчизняної війни. Сьогодні ми знаємо про події тих років з книжок та кінофільмів, з розповідей бабусь та дідусів, які під час війни були дітьми і назавжди запам’ятали той жах, який вона несла. Іноді до школи завітають зовсім ста­ренькі ветерани великої Вітчизняної, але їх, на жаль, так мало вже залишилося живими.

Нещодавно я познайомилася з оповіданням Григора Тю­тюнника «На згарищі». Цей твір могла написати тільки та людина, яка на власні очі бачила жахливе страхіття війни. її шляхами пройшов і головний герой оповідання Федір Несторович. Він знав війну не за фільмами, а са~ пройшов через небезпеки, героїчно бився з ворогом, аби скоріше вигнати непроханих гостей з рідної України. В одному з боїв Федір Несторович був тяжко поранений в ногу, після чого її ампутували, і він ходив, «розгойдую­чись між милицями, далеко вперед викидаючи ногу». За­лишившись після війни скаліченим і самотнім, він пішов до школи викладати історію. Спілкуючись із дітьми, Федір Несторович зрозумів, що багато хто не уявляв, наскільки страшним лихом була війна.

Навіть на своє питання про початок війни вчитель не отримує відповіді, бо діти цього не знають. Це викликає біль в його душі, оскільки війна назавжди залишилася в ній тяжкою кривавою раною.

Свою перемогу Радянський Союз здобув ціною неймо­вірних втрат, але Сталін та його оточення, відібравши в народу його перемогу, прагнули витравити з пам’яті лю­дей імена справжніх героїв, що на довгій дорозі крово­пролитної війни полягли в боях або стали каліками. Ко­лишнім солдатам шана була мала. Може, тому й учні Федора Нестеоровича не знали ні дати початку війни, ні її героїв. Ось і стежка на цвинтар поступово заросла, бо люди не відвідують могил своїх близьких, багато з яких загинули у воєнне лихоліття. «Недовго жила стежка після того, як забули її люди. І Федір Несторович сердився на людей, хоч поміж ними бачив лише самого себе». Чинить­ся страшенний гріх – забувається споконвічна свята тра­диція українського народу шанувати померлих, а отже, знати історію свого роду, нації. «Хрести на цвинтарі май­же всі попідгнивали й попадали, а ті, що позалишалися, вщерть заросли бур’янами і чагарником». Безпам’ятство – страшна річ. Забуття могил предків свідчить також про брак милосердя в людській душі. Не навідуються одно­сельці й до Макара, що завсім самотній живе біля цвин­таря, хоч було в чоловіка дев’ять душ сім’ї. Старші сини пішли на фронт і всі загинули, захищаючи Батьківщину. Найменшого сина разом з дружиною на його очах розір­вала бомба і «тільки клаптик синових штанців знайшов Макар».

Тепер він сам живе в «непомірно великій хаті», живе і чекає, «коли чорти зашморгнуть».

В обох і у Федора Несторовича, і в Макара – покалі­чені долі. А скільки їх таких було після війни? А скільки немічних, самотніх є нині? І ми, і наші батьки не повинні забувати тих, хто в страшні роки війни жертвували найціннішим — своїм життям – заради нашого мирного неба, ні ради дзвінкого дитячого сміху, заради того, щоб ми мали гною країну і щасливе майбутнє.