КОЛЕСО ІСТОРІЇ. Пантелеймон Куліш зайняв місце в серцях читачів як автор пер­шого історичного роману українською мовою — «Чорної ради». У ньому письменник показав галерею непересічних яскравих образів та ситуацій на тлі доленосних для українців часів Руїни, зокрема «чорну раду», що відбулася 1663 року в Ніжині. Куліш переконує нас у тому, що без сильних особистостей колесо історії давно зупи­нилося б.

На той час між представниками козацької старшини розгорну­лася запекла боротьба за гетьманську булаву, і врешті-решт претендентами на гетьманство стали Павло Тетеря, Яким Сомко та Іван Брюховецький. З історії (а П. Куліш спирався на опис « Чорної ради » в «Літописі Самовидця») відомо, що гетьманом став Брюховецький, причому булава була ним здобута нечесними підступними метода­ми. Сховавши свою справжню личину за демагогією та фальшивою скорботою над долею козацтва, він сипле фразами на кшталт «усі ми рівні». Однак, обійшовши претендентів, тут-таки говорить: «Одбули ми дурне мужицтво…» — і наказує стратити Сомка та його при­бічників.

Та не лише підлі підступні люди здатні керувати історичними процесами в державі, вважає П. Куліш. Так, в образах Шрама та Сомка втілена ідея патріотизму, яка і є рушієм української історії. Вони сповідують принципи порядності, чесності, козацької відва­ги. Колишній полковник Шрам, бачачи тривожні настрої, що запа­нували в Україні перед «чорною радою», знову добровільно бере на себе полковництво. Не менш мужнім і щирим є і його син Петро Шрам.

Сомко ж показаний як мудрий державний діяч. «Уже нема там добра, де немає правди», — свято переконаний він, твердо дотриму­ючись цього принципу. Та, на жаль, під час обирання гетьмана прав­да відступила перед брехнею та облудою Брюховецького… Не зла­мало це гордого Сомка, гірко йому лише, що «погибає Україна». Вражає і його відмова від пропозиції Кирила Тура залишитись замість нього у в’язниці, Сомко ж «чужою смертю волі купувати не хоче».

Як бачимо, Пантелеймон Куліш у романі-хроніці «Чорна рада» недарма показує ряд персонажів-січовиків, бо саме вони на той час творили історію. Зрозуміло, що історична достовірність твору іноді страждає від прагнення автора «оживити» сюжет за рахунок уве­дення придуманих ним деталей (наприклад, лінія кохання Петра Шрама та Лесі), однак твір тільки виграє від цього. Головне ж зав­дання П. Куліш убачав у зображенні Січі — центру політичних подій, і це завдання він виконав надзвичайно талановито. Свою заці­кавленість подіями XVII століття автор роману пояснює тим, що «Запоріжжя споконвіку було серцем українським, на Запоріжжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались і було те Запо­ріжжя — як у горні іскра: який хоч, такий і розідми з неї вогонь».