КОХАННЯ ЯК ДЖЕРЕЛО ТВОРЧОСТІ ПОЕТА. Кохання — одне з найпрекрасніших почуттів, що освітлює людсь­ку душу, спрямовує її вчинки на добро і щастя. Кохання — це кра­са, справжнє життя людської душі. А для поета кохання — це й ще джерело натхнення.

Для багатьох освічених людей тема кохання асоціюється із твор­чістю великого поета-гуманіста Петрарки. Причому це почуття у нього реалізується не як пристрасть, а як одвічна людська потреба бути потрібним, бути зігрітим сяйвом ніжних і таких рідних очей. Коли читаєш поезії Петрарки, невільно відчуваєш його полум’яну жагу любові. Це водночас і бажання кохати і потреба бути коха­ним.

Найповніше інтимні почуття поета розкриваються у віршах і сонетах, присвячених Лaypi:

Благословенні будьте, день і рік,

І мить, і місяць, і місця урочі,

Де спостеріг я ті сяйливі очі,

Що зав’язали світ мені навік!

Благословен вогонь, що серце пік,

Солодкий біль спечаленої ночі…

Про свою кохану Петрарка тільки повідомив, що вперше побачив її 6 квітня 1327 року і що через двадцять один рік вона померла. Після її смерті Петрарка продовжував її оспівувати ще десять років. Так з’явилась на світ збірка поезій «Канцоньєре» (у перекладі «Кни­га пісень» ), що складається з двох частин — «За життя мадонни Лаури» і «Після смерті мадонни Лаури». Дуже довгий час дослідни­ки вважали ім’я JIaypaвигаданим, оскільки Петрарка неодноразово обігрує у поезії його зі словом «лавр», що символізував славу. Пізніше виявилося, що Лаура — це реальна жінка, яка народила одинадцять дітей та померла під час чуми. Як свідчать дані, Петрарка навіть не був знайомий із оспівуваною коханою, вона не відповідала йому взаєм­ністю. Тоді виникає закономірне питання: чому в поезії Петрарки з’явився образ Лаури?

Для того щоб зрозуміти природу почуття поета, необхідно про­аналізувати історичний і культурологічний контекст, в якому воно зародилося й розквітало.

Слід зазначити, що для християнства любов була сутністю Бога і головною заповіддю людини. Але це була зовсім особлива любов, не схожа ані на чуттєвий «ерос», ані на дружбу за вибором, ані на патріотичну солідарність громадян. Йшлося про жертовну, невмо- тивовану любов до ближнього — не близького за родом або особис­тою прихильністю, не до «свого», а до того, хто раптом опиниться поруч, аж до ворога або кривдника. Передбачалося, що саме така любов спонукатиме тих, хто любить, прийняти всі соціальні дис­гармонії на себе, а, отже, нібито скасувати їх. У період пізнього середньовіччя розвивається інша теорія любові, так звана «куртуаз­на любов».

Ця справжня любов реалізовується тільки поза шлюбом. І, по­рушуючи суспільні норми, підпорядковується власним законам чем­ності, витонченості та шляхетності. Саме цей тип любові знайшов відгомін в образі Лаури у Петрарки.

Одним із проявів внутрішніх законів шляхетності стало платоніч­не ставлення і лицарське служіння «прекрасній дамі». Тому така любов плекає таємницю, зазнає не стільки радісних наближень, скільки гірких розлук.

Виникає дивовижне поєднання «радісногостраждання», «щасли­вої муки», що розриває серце. Проте образ коханої Петрарка певною мірою експлуатує. Його цікавить не стільки саме кохання, скільки ті почуття, які виникають в душі. Краса Лаури — це лише причина зародження почуттів.

Опис краси Лаури — опис цих почуттів. Поступово ліричний ге­рой приходить до усвідомлення гріховності своєї природи, до не­можливості подолати земну пристрасть заради вищої Любові. Ці мотиви посилюються у другій частині збірки: Лаура наблизилась до Бога. Чи має право він, грішник, плекати в собі земну пристрасть. Розриваючи своє серце, він звертається до заступниці Діви Марії із проханням вимолити за нього прощення у Бога за любов, від якої немає сил відмовитись.

Сонети Петрарки визволяють поезію від містики, алегоризму, натомість прославляють земну радість і любов. Оцінюючи роль Пет­рарки у світовому літературному процесі, слід зазначити, що його творчість стала осовною гуманістичного світогляду, який прийшов на зміну середньовічному