Книга в моєму житті. Хто з нас не любить книжок? Мабуть, немає такої люди­ни. Сьогодні важко уявити собі людину – робітника, інте­лігента, бізнесмена – без особистої бібліотеки, без книг, жур­налів, газет. У народі кажуть: «Хто багато читає, той багато і знає».

Я люблю частенько заходити до районної юнацької бібліотеки. Там, де книги стоять рядами на стелажах, зав­жди буває тихо. Та коли уважно прислухаєшся, то почуєш, як книги розмовляють з тобою. Вони розказують чудову казку, цікаву повість, від якої стає на душі тепло і затиш­но, з їх сторінок звучать чудові вірші, які ми пам’ятати­мемо довго, а можливо, все життя.

Саме з книжок ми дізнаємось, як живуть народи різних країн, як борються вони за свободу, дізнаємося про великі відкриття науки і техніки, про зірки і планети, про росли­ни й гварин. З давніх-давен учені, письменники, філософи відображали в книжках знання, досвід свого покоління, свої думки і зберегли все це для нащадків.

Наприклад, протягом двох тисяч років вивчали люди таку науку, як геометрія, по книжці стародавнього вчено­го Евкліда. Ми і сьогодні використовуємо досвід і знання, які залишили для нас у книжках наші пращури. Як ска­зав чудовий український поет Іван Франко, – Книги – морська глибина:

Хто в них пірне аж до дна,

Тай, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить.

А давно-давно колись на світі не було книжок, бо люди не вміли ще їх робити. «Сторінками» .найперших книжок були камені, сокири, вояцькі щити, стіни печер. Бо ж не було ані паперу, ані пер чи олівців. Пізніше люди додумалися писати на глині, але хіба на сторінках-цеглинках багато напишеш? Справжній папір, схожий на той, що на ньому тепер ми пишемо, люди навчилися робити кілька століть тому, відтоді й почали в усіх країнах писати на папері.

Книга на Русі завжди була у великій пошані. «Велика користь буває від учення книжного. Книги – це ріки, що напоюють світ, це джерела мудрості, адже в них глибина незміряна, пірнаючи в яку, добуваєш дорогі перли», – пише давньоруський літописець. Тому й зрозуміло, чому в Київ­ській Русі існувало чимало книгозбірень при монастирях і церквах, при дворах князів та бояр. Про це переконливо свідчать різні історичні джерела.

Я не уявляю свого життя без книжки. Найбільше мені подобаються оповідання та повісті про однолітків чи фан­тастика. Але незабутнє враження колись на мене справи­ла книжка Олександра Волкова «Чарівник смарагдового міста», яку перечитував декілька разів і кожного разу відкривав для себе щось нове і цікаве. Потім захоплення романами Жюль Берна викликало в моїй уяві дивні та важкі подорожі: я бачив себе і капітаном корабля, і потер­пілим від морської бурі, і серед розкішної природи на без­людному острові. Разом зі мною дорослішали мої книжки. Зараз я читаю серйозні романи українських письменників, які розповідають сувору правду про тяжке життя нашого народу за часів кріпацтва і після нього.

Отже, я вважаю, що ніякі комп’ютери та телевізори не можуть замінити людині щасливих годин спілкування із книгою. Закінчити свій твір я хочу рядками вірша відомо­го українського поета Дмитра Павличка:

Життя без книги – хата без вікна.

Тюрма глуха і темна, мов труна.

Крізь вікна книг свободи світло ллється,

Майбутнього видніє далина.