КАЗКА ПРО ЯЯН

Колись пастушок погнався за козою, що відбилася від решти. Та посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплю­щив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке скла­дається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.
Як справжній казкар, Ігор Калинець у звичайних речах ба­чить незвичайне. Один із творів, що ввійшов до циклу «Казки зі Львова», має назву «Хлопчик-Фігурка, який задоволений со­бою». Це фантастичне оповідання про мандри Хлопчика-Фігурки (Ха-еФа) веде нас і на іншу планету, і в печеру давньої люди­ни, і знайомить із найновішим технічним досягненням — комп’ютером. Разом із тим розповідає про літературні жанри — історичні, пригодницькі, фантастичні твори, про те, як добре бути розумним, старанним школярем, отримувати задоволен­ня від своєї праці.

Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, й запитав, що де за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів. Однак на запитання пастушка ніхто не відпові­дав. Зовсім вже втративши надію щось поїсти, пастушок набрів на кволого дідуся, що порався біля найнижчої, напівзруйнованої вежі, й повторив своє запитання. Старий відповів, що тут живуть самі яяни, які знають лише своє «я» і не чують інших людей. Сам же дідуган був чужинцем. А змушений залишатися тут, бо дуже кво­лий і не має сил іти далі. Він не мав сили й направити свою вежу, яка зовсім завалилася.

Пастушок сказав, що охоче допоможе, але йому дуже хочеться їсти. Та дід відповів, що яянинові ніхто не може допомогти, бо ніко­ли не зможе догодити. А їсти яяни не мають потреби, бо харчують­ся власним «я». Проте «я» кожного із яян таке невичерпне, що всі тутешні мешканці майже вічні. Дід запропонував пастушкові бра­ти кельму для новоприбулих, та починати будувати свою вежу. Але хлопець не хотів ставати яянином, тому спитав, чи є звідси якийсь вихід. У відповідь почув, що місто має сім брам і з кожної можна вийти, хоча досі жоден мешканець цього міста не міг відчинити бра­ми, бо не зміг сказати звичайнісінького слова «ти».

Пастушок вирішив спробувати. Він узяв із собою дідугана — щоб той бодай перед смертю дихнув свіжим повітрям — посадив його собі на плечі й вирушив до найближчої брами. Перед брамою він низько вклонився й промовив: «Вельмишановна брамо, чи була б ти така ласкава й випустила нас на волю, бо тільки ти можеш нас випустити».

І брама вперше за все своє існування навстіж відчинилася, адже ніхто до неї так не промовляв, хоч цього вона чекала відтоді, як її вставили в мури цього міста, і пастушок побачив себе серед знайо­мих скель.

«Тепер ти бачиш, який гарний цей світ!» — вигукнув козопас й торкнувся старого, аби обережно зсадити його з плечей на землю. Та замість дідуся він намацав тільки мішок, по гузир наповнений самоцвітами.