КАЗКА ПРО КАЛИНОВУ СОПІЛКУ

Вона вродилася з місяцем на лобі. На трохи зависокому як для  дівчинки, опукло буцатенькому лобику виразно темнів збоку неве­личкий багряний серпик, наче місяць недобір… От мати й чекала — 1 плекаючи потай гадку, чи не судилось, бува, її первісточці князів­ство або й королівство.

Зимовими вечорами мати, вмостивши донину голову собі на ко­лінах, перебирала всі ті, знані їй казки, одну по одній, на голос, — за тою мовою зачісуючи доню так гладенько —: аж голівка починала вилискуватись проти вогню з печі, мов новенький полив’яний гле­чик… Хай усі бачать, не без гордості міркувала собі мати, і може, за цією то прикметою, як знати, колись і впізнає дівчину той, хто їй на роду написаний, — і дівчинка навчалась високо підсмикувати підбо­ріддя, виходячи на люди (нестеменно Ганна-панна!). <…>

І так вийшло само собою, що друга з черги дочка — друга, мізи- ночка Оленка, вже ніяким світилом небесним не одзначена, та й кволенька змалку, і плаксунка, — та друга дочка була вже татова — все одно що кинута Василеві на відчіпного. Він і панькався з нею понад міру, гейби з хлопцем, якби такого мав, — одного разу стар­ша обудилася на його голос під вікном: сидячи з Оленкою на призьбі, батько співав… Дівчинка лежала заціпенівши, але водночас проки­далась і росла й якась інша, жорстокіша ураза — той голос звертав­ся не до неї, і якби вона не була замала для розуміння того, що відчу­вала, то могла б тоді з місця сказати собі в духові, заплющивши очі: хочу бути тою дівчиною з пісні — хочу, щоб то мене так любили, коли виросту! <…> Натомість — тим більше, що чекати, аж вирос­теш, було достолиха довго, — вона вранці ж таки, із якогось геть то ледацюго приводу, відлупцювала Оленку.

Власне, вони дві й так незгурт між собою любилися, і що більші підростали, то дужче давалося взнаки закладене між них потаємне нап’яття.

Батько, траплялось, поводився дивно, ніби чувся винуватим і хотв якось свою вину виправити, — раз, приміром, привіз Ганнусі із ярмарку шовкових бинд, червоних і синіх, як справжній дівці, а Оленці тільки горіхів і родзинок, з’їв — ото й усієї слави, — Ганнуся , сама собі щасливо очужіла, вже й не Ганнуся, а зовсім Ганна-  пана, тримала делікатний згорточок у пелені, наче живу істоту, і всередині їй також ворушився невидимий згорточок, теплий і лос­котний. Того дня вона, як узяла собі змалечку за звичку, понесла свою радість, завелику, щоб зміститися в хаті, надвір— до місяця… — Ти чого тут стоїш, спитав Василь, — тату, вихопилося з неї, аж він зашпортнувся, мов об віщось перечепившись, — тату, що то таке на місяці темніється? <…> А, —сказав Василь, — то брат брата підняв на вила, два брати було, Каїн і Авель, от Бог їх і поставив угорі над землею, щоб люди бачили й не забували гріха, а ти йди спати… Десь під ту пору вона саме почала гарнішати… Вже й паруб­ки починали поцокувати язиками їй услід — це ж кому така-рос­теш? — а в Марії, враз із гордістю, потроху озивалася й прибувала якась непевна тривога, ніби на місці домашнього хову квітки, яку сама садила, перло з під землі в стовбур небачене заморське дерево, од котрого хтозна, якого плоду й чекати…

І вже Марію норовили перепинити на кладці чи коло криниці здалека заведеною мовою матері доростаючих синів, — але думка, що Ганнуся може з часом віддатися за якого-небудь собі простого сусідського парубка, жалила її таким воднораз вибухлим багаторіч­ним жалем на власний змарнований вік, що й жити відхотілося — хоч одразу на лаву кладися! <…> Василеві припитався був хвалити Ганнусю неабихто — сам Маркіян із хутора, а хутір же то, хутір — як крашанка Великодня, аж сміється здалеку! — Марія змовчала єдино тому, що її душила під ту хвилю, загрожуючи от-от прорва­тися риданням, раптова, гостра відраза до чоловіка — Господи, за­вило в душі вовком, Господи, за що мені се дав? — вона відвернула­ся, торкнула пальцями сухі очі і, виждавши, щоб трохи відлягло й не пізнати було з голосу, сказала — як скибу одвалила: свашкуй, чоловіче, коло своєї дочки, а моїй дай спокій, — отак уперше було промовлено між ними те, що згодом, уже як дівчата повиростали, вщепилося бо зна звідкіль у вуличну про них гутірку навік — ні відшкребти, ні відмазати: дідова дочка й бабина дочка…

Зате попереду — попереду в уяві стелилася горобіжна, мов по променю, сонячна стежка, — по тій стежці ступала Ганнуся, й цілий

світ зглядався на її вроду й княжу поставу. <…> Одного разу поїхали втрьох на роковий ярмарок у повітове місто пшеницю продавати, саму Оленку покинувши на господарстві, і там, серед тлуму, Ганну­ся зненацька стала як укопана, не зводячи очей із чумацької валки, де просто з возів точилася жвава торгівля таранею й чабаком, — мамо, спитала Ганнуся хрипким, сливе басистим голосом, тощо там та пані сидить на тому возі? — та мати нічого не бачила, — …і забу­лось би, якби за який час по роковім ярмарку не вдерлася до них чутка, що акурат у тому селі, куди вертала з Криму валка, спалах­нула чума… — а Марія ходила мов сволоком привалена, вже не сум­ніваючись, що тоді на ярмарку Ганнуся справді бачила на возі з рибою не кого, як саму чуму, яку ще тоді може було, коли б вона, Марія, своїй дитині належне прислухалась, відвернути…

А за наступним разом її вже й не було при Ганнусі — сила дівчи­ни дедалі виходила на люди, й матір невідворотно затиралася кудись на зади: Марія годувала в дворі кури, ціпоньки, ціп ціп ціп ціп, коли примчала захекавшись зграйка дітлашні: тітко, тітко, коло Маркія- нового хутора криницю викопали, ваша Ганнуся показала! — гей, дівонько, а коло мого обійстя не поворожиш? — бовкнув хтось навман­ня, — а Ганнуся, горда, що її безмаль за дорослу почитають, і «пово­рожила» — пішла й сказала: отут копайте, і так з’явилася в селі ще одна криниця: Марія з Василем дістали з того всього грошей і гос­тинців, а Ганнуся — гучну славу на цілий повіт… і родина, нівроку, трошки на тім розжилася, Василь навіть гадав був прикупити ще одного коника, але Марія наполягала на своєму — посаг треба Ганнусі справляти, королівський має бути посаг, — Василь якийсь час був відмовчувавсь, а тоді поставив умову: посаг готується обом дівчатам порівну. Отож Ганнуся мала приробляти своїм несподіваним хистом і на себе, й на сестру. Оленка ж тим часом пряла — то була для неї наймиліша з усіх хатніх робіт: головно тим, що нікуди не треба вста­вати, а лишень не зводити погляду з нитки, як снується. Посидюща дитина, мовляв Василь зі стриманою ніжністю.

Підлітком Оленка не тільки витяглась, а й вилюдніла, — з неї робилось по-своєму славне дівча, вродою, однак, більше подобаюче таки на батька, ніж на матір. <…> На сварки між сестрами тепер заносилося нечасто. <…> — Та Оленка нарочито, підкреслено ухи­лялася від усяких-будь спроб порозуміння…

Невдовзі Ганнуся спостерегла й дещо інше: зараз по таких хатніх заколотах вона переставала чути воду — ба й себе саму переставала чути, мов підмінена на час опосідаючою безликою, як хмара, обидою… і раз під таку годину змушена вирушати, бо вже прислано ноні, кудись аж під ліс, де притьмом треба було нової криниці по тім, як у старій одного дня показалася кров — кликали панотця, і і шітили, й чистили, а за тиждень у ній, посвяченій, утопився най­мит, тож воду стали возити з річки за скілька верстов, — вона на міндорозі зіскочила з воза й рішуче вимовилася візникові, иідмігшись буцімто нездужанням, — насправді ж перед нею зне- нмцька виразно, мов наяву, вигулькнув тойтопельник, якого ніколи И<‘ бачила за живоття… Навісна якась дівка — мусив подумати інзиик, шарпаючи віжки: тпрру, коні стали, й собі сердито похропу­ючи, аж до неї долетіла нитка піни, — коні теж мусили думати про неї щось геть-то непохвальне.

Тої ж осени нагрянули в хату й перші старости, хоч Ганнусі щойно п’ятнадцятий минув. <…> —Ганнуся ще довго не могла отямитись по тому, як старостам відмовлено, — певно, що відмовлено, п як би інакше: замолода ще на дружіння, хай погуляє, у нас, люди добрі, дочками не поле засіяне. А по-моєму, — дуже поважно, з при­тиском, і тим насмішивши батька (що ніколи не міг встояти перед її таруванням, і вона те добре тямила), заявила Оленка, — по-моєму, хай би йшла, коли люди трапляються, чого перебирати?..

Василь дуже хотів би, щоб у них і ще були діти, — повіт хата дітей, гамору й писку, як у пухнастому, з верхом, решеті весняних курчат, куди його хлопчиком завжди нездоланно тягло заритись обличчям з головою, — з десяток отаких теплих, кучматих голівок на печі під рядном, ах ви ж мої ціпоньки, — та що ж, коли після цих двох як зав’язало: Марія раз у раз недоношувала, скидала, і він сер­дився на неї тим, що невиразно чув свою вину. <…>

Оленка таки вже не була маленька, і хитрощами домоглася, що дівувати вони з Ганнусею почали сливе одночасно, — то й гаразд, розважив собі Василь, будуть укупі, то одна за другою наглядатиме, щоб, бува, якої дівоцької халепи не приключилося…

У Ганнусі тепер дедалі, то більше визрівало почуття, ніби бать­ківська хата випихає її з себе… До того ж, почавши вчащати на вулицю, Оленка дуже скоро обросла товаришками, — Ганнусю ж загалом уважано за гордівницю й трактовано хоч і шанобливо, проте на віддалі, — сама її врода вирізняла її з-поміж будь-якого гурта. <…> Вона завжди любила купатися. <…> — Вербо яра, відчинися, Ганна-панна йде, — шепотіла, заходячи в берег і розпускаючи пояса до купелі, а в думці маючи — відчинися, крутий бережечку, розк­рийся, жовтий пісочку, розступися, глибока річко. <…>

Бо, солом’яний там чи ні, а дух рідної хати і їй самій робився осоружний. <…> Ганнуся не могла позбутися дошкульного, як за­гнана скабка, відчуття, немов сестра її не пускає, — не від себе не пускає, бо заміж, либонь, віддала б її дуже радо, всіх Ганнусиних старостів пасла оком, аж, здавалось, шкура на ній з уваги напинаєть­ся, а — ото химородія якась! <…>

На людях, одначе, Оленка трималася завжди рівно й погідно, мило всміхалася до старших і ще миліше — до парубків: сором’яз­ливо спускаючи очі й бгаючи в пальцях хустинку чи край хвартуш- ка. <…> В недовгім часі один із недавніх Ганнусиних сватачів, — раз у свято, теж, либонь, напідпитку бувши, вхопив Оленку за руку: а ти — підеш за мене? — Оленка залилася буряковим рум’янцем по саму шию, вирвалася і втекла, змішавшись із гуртом дівчат, — і Ганнуся, обіймаючи збентежену Оленку за плечі й притуляючи до себе, — ото ще худобина, не вважай, сестричко, — і тут Оленка, блис­каючи на неї повними сліз очима, — видихнула їй зблизька просто в лице: пожди-но, ще побачим, чиє буде зверху. <…> Про ту приго­ду вона невдовзі забула — новий клопіт спав їй на голову: вже кілька разів її зачіпав, велеможно-недбало, Маркіянів Дмитро, — не вміла, та й годі, належне збити пихи багачукові, якийсь він був з усіх боків гладенький, мов полив’яний. <…> — Якось Ганнуся зумисне довго длялася й з’явилась на грище останньою, коли її вже можна було й не сподіватись, і посміхнулася сама до себе, вгледівши, як, перед хвилиною явно знуджений, він займається на її вид новою радістю: ах ти бришка, — сказав тихо, підступаючись і боляче, по-парубоць­кому стискаючи її за плечі, мов хотів зім’яти всю разом, як тісто, вийняте з кадуба одежі, подих, що лоскотав їй вухо, був гарячий, розігрітий танцем, і Ганнуся відчула на мить солодку слабість у тілі — подавшись наперед, вперлася, майже вдарилася щелепою в його плече і так заковтнула той прихований посміх свого короткого торжества, — ну ходи, сказав просто, даючи парам знак розступи­тися, ніби заздалегідь ясно було, як Божий день, що танцюватиме вона тільки з ним, на те й вийшло, ніби він уже запопав її до рук наскільки сам схоче, і це знов їй не сподобалось, так що, коли, круж­ляючи її в танці — різко, до запаморочення, наче опитуючи кож­ним новим закрутом: не з нею танцював, а — нею, мов хизувався рух за рухом: а дивіть, що в мене є! — і Ганнуся легенько, але настійно випручалась, — гляди не перемудруй, раптом сказав недоб­ре, сливе з погрозою, і погляд його знов був прицінний, але дим разом уже інакше — не розбавлений, а гострий, холодний із просинцем, як заволочена віддихом сталь: ага, братіку, прокинувсь, відлу- и ив той холодок і в Ганнусі — несподівано ясним вдоволенням: збиратаки панцир багацької пихи, що здававсь непроникним, — але й кольнуло при тім уразою, що, лелечко, оце ж тільки тепер він, зна­чить, уперше її побачив, досі бачив єдино — найкращу дівчину на селі, нового клейнода, котрим випадає гідно приздобити батьків­ський хутір, і їй зробилось уже направду холодно. <…>

Марія під ту пору чамріла й спадала з лиця од чогось іншого: їй знову став снитися покійний батько — цим разом він лежав на лаві в їхній хаті, з запаленою, чомусь у ногах, свічкою, і не було коло нього нікого, крім неї самої, а вона журилася, що не потрапить прочитати над ним акахвиста. <…> Тож вони нарізно провадили кожна свою війну, Марія — з мертвим, Ганнуся — з живим: він просто брав її в облогу, нестак видиму — пальцем не виткнеш, — як відчутну, і за тим твердла, ніби непроламний мур зростав, не любов, а затятість, — я, дівчино, казав їй перестріваючи й, здавалось, випиваючи всю на­раз очима, не люблю, коли не на моє мелеться, — а раз, вихопив­шись навперейми з-за кущів, загородив стежку: ти, кажуть, чаклу­вати вмієш? — і наступної хвилини дебела лапа тісно защемила рота, — вони обоє вже качалися долі, й інша лапа — та скільки ж їх у нього! — рвала з неї запаску, заголюючи вище судорожно зціпле­них колін, якими вона билась, як риба хвостом, бо то не були зви­чайні парубоцькі жарти — люта, нещадна сила підгрібала її під себе, сила, геть до неї сліпа, знаюча тільки власний навальний натиск, щось ґвалтовне, мокре й страшне, сказати б, і правда — звір її на­пав, навалився, щоб не зрухнула рукою, гарчав і дер її, кігтями й зубами: вовкулака! — зблиснуло в мозку, і, заки сама втямила, що чинить, Ганнуся враз завмерла, переставши опиратись, і з неї озва­лося здушеним, і від того по-чужому соромітно глибоким і хрип­ким, аж таки дійсно відьомським якимсь, голосом: Дмитре, дурни­ку, нащо ти так, тож болить, — звір од несподіванки й собі закляк, хрокнув стеряно, щось ніби: ото давно б так! — і, точно вицідивши цю хвилину послабки, Ганнуся вивинулась — і вгородила йому зуби просто в м’якоть підгорля — над тою самою ключицею, об яку не­давнечко гримнулася щелепою в танці. <…>

А небавом по тім випадку на другому кінці села зібралися копа­ти криницю, і Ганнусю, як звичайне, прохано, — і там їй нагло вдарив у ніздрі той самий солонкуватий і гострий, мов залізна клямка, пах — отут, вихопилося з неї, звідкись аж із-під грудей, як із коло­дязя, голос теж не її, а мов позичений: вона не показувала, вона веліла, і з того, як на її поклик усі кругом занишкли, спізнала чудне відчуття, наче все повторюється як і в сутичці з Дмитром: її тіло знов настренчилось хижо, і не вона ним правувала, воно й без неї знало, що робити, — отут копайте! — і, зараз-таки наступної миті: держіть! — вказуючи на непримітного собі з натовпу чоловічка, що зненацька посірів на виду й забігав очима, а тоді метнувся навтьо­ки, — все сталося дуже швидко, — натовп, світло з неба, стару вер­бу з розсохою, душно б’ючий з-під неї масний червоний запах, — чоловічок трусився, криючись великими, як дрижкі намистини, краплями поту, а тоді тонко, як поранений пес, закричав, заскавулів і обм’як, повисаючи лантухом на руках у дядьків, бо з-під заступів показалося, притрушене землею, щось довгасте, і люди подалися назад, затуляючи носи од смороду, хтось закашлявсь, когось вивер­нуло, копачі першими поскидали шапки й перехрестилися: Іван! Бігме-Боже, Теклин Іван!.. А казали, на заробітки подався! <…> Починалися жнива, й за цілоденною, від світання до смеркан­ня, роботою, прикра пригода з Дмитром теж затиралася потроху… Замотеличеній своїм, їй попервах уйшло було повз увагу й те, як несподівано розквітла Оленка — як вибухла в те літо, просто-таки гарною зробилась, аж променилася молодістю, аж, здавалось, тяг­лася — і як же по-новому зграбно та звинно! — кожною жилочкою навперейми сонцеві й людям, несучи в вигнутих кутиках набубня­вілих уст невідомо кому призначений усміх. <…>

Правда вдарила громом з ясного неба тії ж осени, коли по селу почали ходити старости, і перші-таки, що постукали до них у хату, були — од Дмитра Маркіянчука. <…> Вона вже наготувалася про­мовляти, виступити наперед, приклавши руки до грудей, із глибо­ким уклоном, коли щось із плутаної мови старшого свата стало, на­решті, дотиратися їй до свідомості, — а відтак розгублено замимрив батько, що наче ж не годиться, ловці-молодці, через голову скакати, і що в нього, мовляв, старша дочка на черзі…, але Ганнуся вже не чула, оглухла й осліпла, бо вся кров прилила їй до голови: Дмитро сватав Оленку! Оленка! <…> Оленка, зміючка, сестричка ріднесень­ка, гадина з лісу, змовлялася з Дмитром проти неї за спиною, ніби землю готувалася їй із-під ніг вибити…

Оленку засватали… І Марія опустила руки: Боже, де ж Твоя прав­да? <…> Проти чого ж то той місяць на лобі, і чи ж на те тільки обдаровано її кохану дитину понад людську міру, аби завдяки їй менша знайшла собі вдатнупару?

Ганнуся, проте, й сама не знала, що має на думці, — до панотця її погнала вже просто незмога довше всидіти в до решти знавіснілій хаті, — з них двох тепер не хто як Оленка виявлялася одмічена Бо­жою ласкою, ніби так і було їм на роду написано… — і спиталася в панотця, що як же так, панотченьку, — було собі два брати, Каїн і Лпель, одного батька-матері діти, не від роду ж їм було приділено, одному статися жертвою, а другому вбійником? Вже ж що ні, відка­зав панотець, чоловік сам вибирає, по Божій дорозі йти, чи по дия­вольській, — так-то воно так, панотченьку, тільки ж і Святе Письмо каже, що то Бог уперве зглянувсь на Авеля і на жертву його, а на Каїна і на його жертву не зглянувся, а чи ж Каїн над своїм плодом не так само, як і брат його, гарував, може, й рук не покладаючи? Чи ж йому не кривдно було, що Бог його працею знехтував, а Авеля злю­бив?.. — Ну от, розвів панотець руками, не сердито, а радше буркот­ливо, як на нерозумну дитину, я тобі — образи, а ти мені — гарбу­зи, — і наостанці вицілив на неї пальця, мов на торгу доважував: і десять «Вірую»! <…> Завернувши в третю вулицю, Ганнуся стала як укопана: на дорозі, в поросі лежав, широкий та розкішний пару­бочий пояс — гов, це ж хто потрапив упустити серед вулиці таке добро, та тут із півштуки найдорожчого краму пішло, на цілу спідни­цю стало б! — крім Дмитра, більш ні на кого було й подумати, тільки й Дмитрові пояси, навіть найсвяточніші, проти цього були що півень проти павича, — обережно, затамувавши подих, торкнулася Ганну­ся делікатної тканини, — і на той дотик усе в ній зненацька зайшло­ся, ніби чиясь тепла рука владно й ніжно зворухнула утробу. <…> Удома вона чогось не стала хвалитися знахідкою, — так і заснула на лаві під вікном, не встигши проказати не то десять отченашів, а насилу одного подужавши вимовити.

Прокинулась раптово, аж сіла на постелі: що таке?! Темно було, стояла тиша, — і тут під вікном, зараз-таки опостінь, коротко заір­жав, наче реготнув, кінь — одчини, озвався незнайомий голос, влад­ний і ніжний, до кісточок проймаючий золотим приском, — чолові­чий голос, густий і глибокий, але звідки йшов? <…> Одчини, Ганно-панно, оддай мого пояса, а коли не оддаси, мусиш мені за дружину стати, — Ганнуся ще й руки не витягла сягнути засувки, як вікно розчинилося, мов з нетерплячки, саме собою, — навстіж, і ту ж мить гарячий вихор підхопив її, обпалив-заполонив усеньке тіло, трубою здувши з неї сорочку вверх попід стелю, і, заки встигла злякатися чи й затулитись, — заки потрапила охнути, відчула, що такий самий гарячий вихор здіймається і в ній — назустріч, здава­лося, безлічі дужих, як кремінь, чоловічих рук, що всі нараз її міси­ли, тільки не грубих лаписьок, як Дмитрові, а таких, попри всю болю­чу міць, чулих, мов на кожному пальці мали по лоскотливому язичкові, і вона топилася в тих руках, як віск, умліваючи й перетворюючись на єдину готовність — увібрати в себе разом усенький світ, — і світ і ри­нув у неї зненацька, твердим, аж гострим, аж вона закричала, таким крижаним холодом пойняло нутро!.. Ганна-панна розплющила очі в себе на постелі. <…> І, втупившись безживним зором у червоні плями свого дівоцтва на розорених перинах, вона зрозуміла, що цієї ночі ста­ла за жінку найнещаснініому чоловікові на світі.

І тут запіяв півень — і в змиг ока постіль її спорожніла, навіть подуву тепла по тому величезному тілові не зоставивши, а Ганнуся провалилася в сон, як у глухий колодязь без сновидінь. Цілий день потому вона стоконилася мов сновида, відчуваючи тільки, як сочить- ся пасокою, аж по ногах їй тече, розкутурхана вночі утроба, — а на ніч він з’явився знову… Прийшов, слава тобі Господи, шепотіла вже й нестак радісно, як із полегкістю, зачувши його коло себе, — але він зараз же немов даленів, захмарений і невдоволений: чому за те, що я прийшов, славиш Бога, а не мене?.. Чи ж не твоїй сестрі випадає Його славити, чи ж не їй Він прияє куди пак щедріш, ніж тобі, хоч вона проти тебе стільки варта, як жменя піску проти жмені злота?

Сказане слово запало Ганні-панні в душу: тільки нікчемним своїм сотворінням Він і прияє, тільки вбогі духом Йому любі, — і жевріло в ній, на все інше погашеній, запаленою скіпкою, розгоряючись ка­ламутним, маслянисто-івким, жовтявим світлом ядучої обиди: чому цей світ мав би належати до Оленки? <…> Бо саме до неї він невдовзі й збирався належати — осінь стояла тиха, прозора, як сльоза, вже одбули заручини, а на Покрову мали гуляти весілля, й Оленка ходи­ла по селу, скликаючи дружечок. <:..>

І настала неділя — вставши вранці, Ганнуся почула якусь зайш­лу в собі переміну: її обида ствердла й звузилася на тонке жало, що вогнем пекло під грудьми, і незмога було дихати, доки його з себе не викинеш. У миснику вона намацала нагостреного <…> ходімо, сестро, по ягоди, — звернулася до Оленки, — Оленка згодилася…

Ганнуся ринулась увихатися, як навіжена, щойно вступили до лісу, — раз, що потребувала руху, бо пекло під серцем, пік на тілі молодецький пояс, та й ціле тіло пекло вогнем, як незагоєна рана, не було на нім ані плямочки, на якій не чула б пашіння нічних вуст, із і ін о зоставалось… — а не бути ж цьому! — скрикнула вголос, вихо­пившись на галявину, де Оленка вилежувалась на теплім, останнім V році сонечку, прикривши лице лопухом, мов пані яка, щоб не в і,їлося смагою, — і мов сам собою виплигнув ніж із дна козубка і притульно вклався в руку, даючи опертя, і останнє, що вбилося в і з му із раптом побурілого, нагуслого в очах туману, був Оленчин погляд, як випростувалася, скидаючи лопушину, — такий поблаж­ці во-зверхній, як звичайно до сестри, такий невразливо-здивова­нії іі, мовляв, ще чого? — і піддатне ножеві тіло, що стенулось уз­довж короткою судомою — і обм’якло, а натомість вальнув у ніздрі, п пісно забиваючи памороки, хоч пий, хоч купайся, — масний, жив- пющий, гарячий червоний дух, — мов цілий світ разом, нарешті, відчинився — і ринув назустріч Ганні-панні, аби напоїти її невто- иснність. <…> Додому Ганнуся прибилася аж смерком —Марія вже місця собі не знаходила, — а Оленка ж де, першим озвався бать­ко, — а я звідки знаю, стиха шелеснула Ганнуся порепаними, мов кора, губами, — або я їй сторожа? <…>

А десь опівночі зненацька зібралася гроза, яка й серед липня нечасто випадає, — зашугали, мовби з рукава сипонув, вогняні літа- виці, затріщало й розкололося в небі, застогнало під землею, і за ревом стихій, за напірним періщенням дощу півкутка почуло — свят, свят, свят! — як закричала Ганнуся, — нелюдським, смертним кри­ком божевільної розкоші, за якою кінчається все живе, а зостається хіба місячним сяйвом заллята нескінченна пустеля, — ніхто ніколи не чув такого голосу, і Ганнусиного власного теж звідтоді ніхто не чув більше: по тій ночі замовкла дівчина. <…> А ще невзабарі поба­чила Марія, що Ганнуся тяжка: виглядало, наче того самого нещас­ливого дня й завагоніла.

Навесні проходила селом чумацька валка — і до Василя з Ма­рією кількоро чумаків переночувати попросилося. <…> Молодий музика тримав сопілку в делікатних довгих пальцях і, щойно при­тулив до губ, в хаті тонко, сливе по-дитячому жалібно заспівало Олен- чиним голосом: помалу-малу, чумаче, грай, не врази мого сердень­ка вкрай, мене сестриця з світу згубила, в моє серденько гострий ніж устромила, — дитино моя! — здавалось, водночас зойкнули бать­ко з матір’ю, хоч насправді всі поніміли так, що почув би, як у Києві задзвонили до вечерні: коло печі, прихилившись до комина, як молода на сватанню, стала Ганнуся — в самій сорочці, віддутій на че­реві, розхристана, простоволоса, з чорно запалими вглиб очима, з яких аж немов потріскував жар, вона посміхалась. <.„> Ганнуся по­сміхалася все ширше, от-от заговорить, — доки один із чумаків не оханувся й, підступившись, не одважив біснуватій поличника, — вона зараз же вмовкла <…> і з тим лягла на полу та вже й не вставала.

Треба було післати по залогу — бо ж нікому вже не випадало сумніватися, що тоді між сестрами в лісі направду сталося, — то й післали, але коли прийшли закувати в пута, стовклися всім миром на подвір’ї, нетерпляче юхтячись і сопучи, спинаючись зазирнути, задні переднім, почерез голови, — в хаті було порожньо, тільки на полу зостався довгий капарнии слід — мов смоляним віхтем черк­нуло…