КАТОРЖНА

Усі звали її «каторжною».

-Унеси дров у хату, чи чуєш, каторжна ти! — кричала мачуха.

-Геть з-перед очей, каторжна! — визвірювався п’яний батько.

-За сцо ти мене стовхнула, католзна! — пищав дворічний ма­чушин хлопчик.

А хлопці та дівчата на вулиці як звали, то також все ж із додат­ком: «Ота каторжна Докія…»

Та й було за що. Ще змалку вона дивилася на мачуху з-під лоба. Що би та їй не доручила зробити — нічого до пуття не зробить: або поб’є що, або наплута, накруте й не так зробить. Сварила її мачуха, била. Та вона така: хоч ти її вбий, від неї слова не почуєш і ніколи не заплаче! Уся в матір.

А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тоді тільки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали.

А з мачушиними дітьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала?

Зла вона була, на всіх зла! І всі їй були вороги, й вона всім во­рог, — каторжна, та й годі!

І все ховалася від людей. Піде в садок, аж у гущавину, та й сидить. І що вона там робить — хто її знає! Діти мачушині якось побачили, як пішла вона до куща калини, сіла під ним, головою до його припала, і руками його обхопила, й каже: «Калинонько моя червоная, рідна моя матінко! Покрий мене своїм листоньком зеле­ним, своїми ягідками червоними! Одна ти в мене рідная, улюбле­ная!» Каже, а сама плаче…

А плакала вона тому, що в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! І те серденько дуже хотіло любити! Але ж кого? Недоброго і п’яного батька, чи мачушиних дітей, яких мачуха лю­бити не давала…

Поплаче біля калини, втре обличчя, і вийде на окрики мачу­хи — знову така, справжня каторжна, що її нічим не дошкулиш — ні словом, ні ломакою.

Якось засиділась Докія під калиною, і не почула, як мачуха її кликала. Уже тоді почула, як мачуха знайшла її в гущавині і потяг­ла за волосся в хату. «Стривай же ти, каторжна, я тобі дам, як тікати від роботи під свою калину!» Вхопила мачуха сокиру й побігла в садок. Докія кинулась, себе не пам’ятаючи, пробігла садок, добігла до гущавини і стала між калиною і мачухою. «Не займайте моєї калини!» — кричить.

Очі її горіли, а щоки були білі-білі; груди так і здималися. Та здорова мачушина рука відкинула геть маленьку дівчинку. Сокира рубонула, жалібно хряснула цівка калинова, і впала стеблина, трем­тячи листом. Дівчина кинулась до мачухи, цілувала їй руки, зату­ляла своїм тілом останні калинові стеблини…

Так росла Докія: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих іграшок, без калини, — тільки співала іноді тихо, як зна­ла, що її ніхто не чує, тихо та жалібно.

Он до кого ж би я прихилилася? Прихилилась би я до калиноньки, До калиноньки, до червоної,

А калинонька нахиляється,

Моє серденько розривається…

А якщо побачить кого, зараз і змовкне, і знову така, як і була: очі додолу, обличчя закам’яніє…

Минули роки. Із маленької дівчинки виросла доросла дівчина. Та життя їй не перемінилося. Лише вираз на обличчю тепер неначе злагоднів. А зробила ту відміну страшна невсипуща журба, що гніти­ла їй душу, розривала груди і, не мавши вже сили ховатися в серці, виявлялась і на обличчі.

Дві думки не давали їй спокою: «За що мене так мучать?», та: «Хіба я гірша від інших?» Вона не могла ще зрозуміти, що іноді сама була винна. І вона винуватила людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство безрадісне, безлюбовне, за свої молоді літа, що марно гинули, — за все, за все. І люди були справді винні. Одні пекли її, мучили. Другі не хотіли зрозуміти її мук, а тільки глузу­вали з неї. І вона це все терпіла і не знала, чим пособити собі.

І тоді зажадало її серце помсти. А втім серце її не було жорсто­ке, воно вміло любити і співчувати іншим людям.

II

Одного разу мачуха послала її до тітки Одарки по глечик. Уві­йшла Докія в хату, — аж там шахтарі. Усі в червоних сорочках на­випуск, у чоботях з вимережаними халявами, з пістонами та з ки­тицями, у сукняних чумарках. Усі веселі, один на гармонію грає, а ті пісні шахтарської співають. А той, що на гармонії грав, — ну дуже гарний був: одежа аж вилискується, а пояс так і сяє весь од бли­щиків та від ґудзиків. А з лиця? Брови такі!.. Не встигла ще Докія й добривечір сказати, вже він угледів її та як кинеться до неї, та й обняв. Вона його пхнула, а сама навтіки. Наздогнав, в обличчя ди­виться, каже, яка вона гарна. А вона знов тікати. Втекла — й додо­му. А про глечик забула. Коли ж спитала мачуха — сказала, що не дала Одарка.

Але з того дня втратила вона спокій. Кожну суботу бігала до Одарки, заглядала у вікно — чи там він. А його все не було.

Коли в неділю смерком іде вона левадою хмизу набрати, аж хтось: «А здорова, дівчино! Чия ти? » Глянула — він! Так на їй і затрусилось усе. Стоїть — з місця не рушить. А він за руку її. Злякалася вона чогось, чи що,— хотіла бігти. А він не пустив. Обняв та як пригор­нув… Нічого вона вже потім не знала, нічого не чула, ні того вечора, ні другого дня,— нічого! Тільки чула, як їй на губах його поцілунки горіли.

Тож покохала вона, її серце нарешті знайшло кого любити і відда­лось… Ні про віщо вона не думала тоді: нехай б’ють і лають — байдуже!

Прийшла весна. У садок вона вийде,— серце з грудей вирвати­ся хоче. Небо синіє далеке й широке, хмарки по ньому, як ягнятка, біжать, степи, ліси зеленіють, садок увесь пахощами обнімає,— ох і красо ж божая, яка ж ти гарна! Ой і світе мій милий, світе веселий та красний, як же на тобі гарно жити, вірно любити!.. І пісня сама з грудей рветься; серце розцвітає, душа вгору лине. А зустрінеться з ним під вербою зеленою, під вишнею запашною, рясно квітом укри­тою, зустрінеться — ніч їй мала, не наговориться, не намилується. Ох, і любила ж вона! Так любила, що всю душу віддала і назад не думала брати.

Минула весна, літо минає… Чи не мина з ними й щастя?

III

Садком зеленим з повітки Докія Семена випроводжає. Обвила вона йому шию своїми руками, пригорнулась до його: «Семеночку, соколе мій! Чого ти такий невеселий став? Чом ти не такий, як спер­шу був?»

А Семен лише осміхнувся: «Не все ж цілуваться, не довіку ж обніматься!»

А вона: «Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б умерла коло тебе… Як покинеш ти мене — загину без тебе…» Та й упилась устами йому в уста…

Та він одірвавсь, перестрибнув через тин, кинув: «Прощавай!», та й пішов улицею… І більше вже не прийшов…

Якось дівчата на вулиці сказали, що він уже давно до Пріськи ходе. Вона не повірила, вирішила сама перевірити. І перевірила, сама почула, як казав: «І чого вона, каторжна, так до мене в’язне? »

Отож і йому вона каторжна стала. А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті!

Ввійшла вона в хату, не звертаючи уваги на питання батька, узяла сірники — та знову геть, знову пробігла вулицею. Перелізла на город до Одарки і зайшла ззаду, щоб ніхто не бачив. Знайшла сухої соломи, згребла її в купку під очеретяною стінкою і запалила. Солома затлілась і почала горіти нарешті. «Ось коли зайнялося! Гори швидше, займай­ся! От гарно! Від повітки вогонь на хату. І всі вони згорять».

І Докії згадалася пожежа, що вона бачила, — ух, страшно! Так і тут буде. Але там ніхто не згорів, а тут усі згорять… І Санька зго­рить? Санька — маленька дівчинка, дочка досвітчаної матері… Гос­поди! За віщо ж? За віщо вона спалить її? Це ж гріх! Людину спалить живу. Та й не її саму. Господи, може, все село займеться! Нащо ж це вона робить? А солома шипіла, шкварчала і починала розгорятися. Ось полум’я вибухло. Ось-ось повітка займеться. Та Боже мій!.. Та нащо ж це вона?.. Треба гасить, гасить мерщій, а то все займеться. Вона кинулась до вогню, хотіла затоптати його ногами. Але він горів. Аїй уже вчувалося, як Санька кричить: «Докійко, рятуй!..»

Все закрутилось їй у голові. Червоне полум’я одно перед нею. Воно пекло її, на їй займалась одежа. Але вона того не чула. Вона хапала руками вогняну солому, підгортала під себе і силкувалася гасити. Але вже вся одежа горіла на ній. Тоді, не знаючи, що роби­ти, вона скрикнула: «Рятуйте, хто в Бога вірує! Рятуйте!» — і більше нічого вже не пам’ятала…

Очі вона розплющила вже дома. Де вона і що з нею, — того вона не розуміла. Її обрятували парубки та дівчата, вибігши на її крик та погасивши пожежу. Страшно вона мучилась. Усі її розпалені думки крутилися тепер круг одного осередку: їй все здавалося, що вона гасить пожежу, і вона борсалась, кидалась, давила попеченими грудьми піл, де лежала, кричала: «Рятуйте! Люди горять! Санька- голубочка згорить!..»

*********************************************************************************************************

Вона зрозуміла, що вмирає. Біля неї стояв лише батько. Мачухи в хаті не було. Вона пізнала батька, але нічого не сказала. Промовила тільки: «За що? Господи, Боже мій! За що?» Підвелася і, скрикнув­ши, впала знову на подушку. За кілька хвилин вона була мертва. Її поховано, і ніхто не пожалів її. Вона всім осталась каторжною. Санька тільки плакала. І ніхто й не думав одмовити собі на те питання, що вона кинула вмираючи: за що? За що стільки муки, горя та сліз дода­ють людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?..