КАТЕРИНА

 

І

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине…

Та не слухала Катерина неньки та батька, покохала москаля, занапастила долю свою. А він поїхав. Обіцяв повернутися, але ми­нуло вже півроку — а від нього ані звістки. Катерина народила сина, чим ще більше накликала на себе глузування селян.

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Хто спитає, привітає

Без милого в світі?

Батько, мати — чужі люде,

Тяжко з ними жити!

Ходить Катерина, гойдає сина, та все виглядає москалика. Сум­на доля в дівчини.

Вміла мати брови дати,

Карі оченята,

Та не вміла на сім світі

Щастя-долі дати.

А без долі біле личко —

Як квітка на полі:

Пече сонце, гойда вітер,

Рве всякий по волі.

Умивай же біле личко

Дрібними сльозами,

Бо вернулись москалики

Іншими шляхами.

II

З важким серцем дивляться батько й мати на доньку, що занапастила усю родину, виставила на посміховисько. Вигнали бідолашну.  Мовляв, шукай собі родину там, у Московщині, а про нас забудь.

Ледве встала, поклонилась,

Вийшла мовчки з хати;

Осталися сиротами

Старий батько й мати.

Пішла в садок у вишневий,

Богу помолилась,

Взяла землі під вишнею,

На хрест почепила…

Жупан надівають,

А плакати — сором.

Візьміть срібло-злото

Та будьте багаті,

А я візьму сльози —

Лихо виливати;

Затоплю недолю

Дрібними сльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тоді я веселий,

Тоді я багатий,

Як буде серденько

По волі гуляти!

III

Кричать сови, спить діброва,

Зіроньки сіяють,

Понад шляхом, щирицею,

Ховрашки гуляють.

Спочивають добрі люде,

Що кого втомило:

Кого — щастя, кого — сльози,

Все нічка покрила.

Всіх покрила темнісінька,

Як діточок мати;

Де ж Катрусю пригорнула:

Чи в лісі, чи в хаті?

Чи на полі під копою

Сина забавляє,

Чи в діброві з-під колоди

Вовка виглядає?

За Києвом, за Дніпром їхали шляхом чумаки і зустріли смутну заплакану молодицю. На ній латана свитина, на плечах торбина, в руках — ціпок і немовля. Жінка просила подати їй на Бога. Важко було їй просити, але робила це для сина свого.

Все далі йшла Катерина, зустрічала москалів. Ті глумилися з неї, а вона все питала про свого Івана. Щоб віддати йому сина. А потім можна і вмерти.

IV

Реве, свище завірюха, все навкруги біле від снігу. Аж ось почула Катерина, що йдуть москалі. Вибігла, як була, майже неодягнена, ми дорогу. В старшому серед москалів впізнала вона свого коханого. Кинулася до нього, благала, плакала. Та він зрікся свого кохання. Вмовляла прийняти хоча б сина — та коханий і від нього відмовився.

Тоді, збожеволівши від горя, жінка спробувала вмовити солдат  дитину й передати старшому. Потім залишила сина на дорозі.

«Оставайся шукать батька,

А я вже шукала ».

Та в ліс з шляху, як навісна!

А дитя осталось,

Плаче, бідне… А москалям

Байдуже; минули.

А Катерина бігала лісом, то плакала, то просила, доки не втопиласяся серед ставу. Сказала лише: «Прийми, Боже, мою душу, А ти моє тіло!», — і жбурнула у воду, під лід.

То не вітер, то не буйний,

Що дуба ламає,

То не лихо, то не тяжке,

Що мати вмирає;

Не сироти малі діти,

Що неньку сховали — їм зосталась добра слава,

Могила зосталась.

Засміються злії люде Малій сиротині;

Виллє сльози на могилу —

Серденько спочине.

А тому, тому на світі,

Що йому зосталось,

Кого батько і не бачив,

Мати одцуралась?

Що зосталось байстрюкові?

Хто з ним заговорить?

Ні родини,ні хатини;

Шляхи, піски, горе…

Панське личко, чорні брови… Нащо? Щоб пізнали! Змальовала, не сховала… Бодай полиняли!

V

Ішов кобзар до Києва

Та сів спочивати;

Торбинками обвішаний

Його повожатий,

Мале дитя, коло його

На сонці куняє,

А тим часом старий кобзар

Ісуса співає.

Їхав тим шляхом пан із сім’єю. Пані глянула на малого — та й дала грошиків, а пан глянув та й одвернувся, бо впізнав свого сина.

Карета рушила далі, жебраки полічили милостиню, помолили­ся на схід сонця і пішли понад шляхом.