КАРМЕЛЮК

І

Хто бував на Україні? Хто зна Україну?

Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у вишневих садках, і весною… весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть і усі соловейки защебечуть. Скільки соловейків тоді щебече — і злічити, здається, не можна…

Ось така-то колись була деревня на Украйні. Невеличка була: усього хаток із двадцять і небагаті люди жили там.

У одній хатці, що вкрай стояла, к полю, жила удова, а у вдовиці був син, дитина єдина, і звали того сина ІБДн, а на прозвання Кармель. Смільчака такого, такого красєня, тако­го розумниці, як цей хлопчик удався, пошукати по цілім широкім і великім світі та ще удень, при ясному сонцеві, та ще із свічею пломенистою. Найглибші річкові пороги й нурти перепливати, у самісінькі пущі лісові забиратись, на височен­ні дерева узлізати, у самі пропасні яри спускатись, то йому було все одно, що вам або нам водиці іспити. Теж куди його послати, то найде дорогу, за що візьметься, усьому кінець доведе. А вже як товариш попросить об чім, то він, здається, з-під землі дістане, а не одмовиться. А коли бідолаха який убогий йому вклониться, то він, здається, голівонькою своєю наляже, а вже вдовольнить. Голод, холод, усяку обіду і на­пасть він готовий прийняти для іншого. Що більш виростав той хлопчик, то він кращав та луччав, і оце він ріс-ріс і виріс, і як уступив він у вісімнадцятий рік, таким він зробився кра- сенем невимовленним, невиписаним, що хто його уперше стрі­чав, то й стане перед ним й оніміє, і потім ніколи вже не зміг забути його обличчя красного. А мати — та зроду не примогла споглянути на його без усміху й без поцілунку. Жили вони сливе так само, як і всі люди на селі,— трохи заможній від одних, трохи вбогше від других.

Тільки разом скоїлось лихо, біда прийшла на молодого Кармеля: що день в бога, що година у дні, Кармель усе смут­ніш та смутніш, а що за смуток такий, за ким і за чим — ніхто того не знає: ані мати, ні товариші, ні чужі люди.

Перше між товариством його голос чутніш од усіх, його сміх дзвінкіш од усіх, а тепер сміх його не розноситься, і голос його ледве почуєш, та й його самого сливе що не видати стало, хіба випадком стрінеться та зійдеться з товариством, блі­дий та мовчущий. Що було ввечері по роботі з товаришами походити, поговорити, то тепер він усе править куди-небудь од усіх заховатись — до гаю, або у поле, чи у степ далеко сам утікає.

Мати не прибере, що їй робити, як їй бути, зовсім стара ізнудилася. Вже як вона собі голову мутила [5] й журила, чи не хоче він того, іншого, п’ятого, десятого, сотого — усього, що тільки б її сила та воля йому дати,— ні, він нічого не жадає! Збоку дивували люди, що се таке з ним поробилося. Почали люди обсуждати та розбирати, й пішла чутка така, що се з того часу йому сталося, як почав він по чужих селах їздити та з чужими людьми знатись, й думали, що, може, подруживсь він з яким недобрим чоловіком та й смутиться й мутиться . Як тільки почула се його мати, зараз стала питати його: «Ти туди й туди їздиш, сину (а він їздив по сільських ярмарках, по хуторах, по деревнях й містах з житом, з усяким зерном, овощем, з плодом, своє власне, що було на спродаж, спрода­вати і теж людське часом наймавсь, возив, і було йому най- любше приятствоот такеньки де-небудь поїхати),— яких ти там людей бачиш?».

-Яких же я людей бачу? — одказує Кармель.— Багатих та вбогих.

-З якими ти людьми, сину, подругуєш? — пита мати.

-Мої друзі — вбогі бідолахи,— говорить Кармель,— от мої друзі!

Ну, мати вже зараз думає, що його хто-небудь з багачів обидив або скривдив, і зараз випитує: «Моє ти сердечко ми­ле, хто ж се тебе обидив, хто скривдив, кажи мені!» І вже обій­має його й до серця пригортає,— дожида тільки, щоб він їй поскарживсь, а вона тутоньки його й пожалує, і попестить, і покохає. Та він нічого не казав,— тільки подививсь на неї. Ма­ти ще гірш тривожиться та непокоїться, і вже не знати, що ду­має й собі уявляє, як там обідили й скривдили їй сина, і усе «кажи» та «кажи» вговоряє його та благає.

-Ні,— говорить Кармель,— мене не обижали й не крив­дили мене.

-Та чи так, мій голубе, срібло моє, злото моє. Чи справді, не обижали?

-Поправді не обижали,— говорить Кармель.

-То чому ж ти такий в мене зробивсь? За чим сумуєш? Що бракує тобі?

Тоді й каже Кармель мамі: «Скрізь,— каже,— скрізь, де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків робо­тящих. От що мою душу розриває! От що моє серце розшар­пує! »

Мати почала його вговоряти та тішити якмога: «Такеньки вже ведеться, бач, зроду-віку, та такеньки, мабуть, судилося, та нічого вже, здається, робити»,— тішила й вговоряла, як вміла, а де слів не вистачало, то вона замість їх ніженням та пестінням наділяла. Тільки що Кармель нічим не втішається, нічим не успокоюється.

Одного вечора — чудовий був такий вечір весняний, що сама веснянка на думку наверталась — одного вечора удова Кармелиха прилягла у своїй хатці й лежачи думала та горю­вала, що то за біда така з її Івасем. Сонечко вже закотилось, і зорі меркали у хатнє віконце, здалека доносилися дівочі голоси — співали веснянку, невповні розквітшії квіти ледве пахли, соловейки тільки ще своє щебетання наладжували, як почулася хода тиха, двері хати розчинилися й увійшов Кармель у хату, оглянувсь по хаті, не зобачив неньку і сів коло віконця. Може, то від непевного світла вечірньо­го здалося удові, що він такий блідий — тільки здалося їй, що він страх блідий і вимучений, і серце в неї такеньки стис­нулось тісно і такечки жалко їй стало своє дитя коханеє, що й голосу не найшлося слова вимовити до його. Мовчки й нишком-тихенько вона лежала й на його дивилася. А він дивився у віконце, дививсь і заспівав… Ах, що то яка пісня була! Смутна та сумна, з певного та щирого серця вихо­дила!

 

Ой, ідуть дні за днями,            Вбогі люди! Вбогі люди!

Часи за часами,                        Скрізь вас, всюди бачу,

А я щастя не зазнаю,                Як згадаю вашу муку,

Горе мені з вами!                     Сам не раз заплачу.

Нещасливим уродився,           Весно моя, весняночко,

Нещасливим згину,                 Усім несеш дари,

Мене мати породила               Тільки мені безщасному

В нещасну годину.                  Жодної відради!

І, здається, молодому             Скрізь дивляться тії очі,

Нічого журиться,                    Що меркнуть від муки,

А прийдеться молодому         Скрізь, усюди потомлені

З туги утопиться!                    Простягають руки,—

Болить моя головонька,         Із-за квіту пахучого,

Оченьками мружу;                  Як сонце злотиться,

Сам не знаю, не відаю,            З-за дерева веселого,

За чим же я тужу!                   Як місяць ясниться —

Вдень, і вночі, і ввечері,

І всяку годину!

Я ж не маю порадоньки!

Я од журби згину.

Проспівав він та й замовк, і тоді ледве схаменулася стара мати і каже; «Кармелю! Де, в кого ти навчився та­кої пісні?»

Кармель іздригнувсь, почувши голос,— пізнав неньку й одказує їй: «Сама ся пісня в мене склалась». І вже які він піс­ні складував, і як їх співав, господи, милий боже! Чарівні се були чисто пісні! Іншому трапилося підслухати, як він співав, й дещо перейняти — тільки що не на веселі радощі сі пісні були складені, і хто їх перейняв, хто почув, кожен голо­ву схилить і задумається.

III

…Оженивсь Кармель з наймичкою Марусею.

Перший рік, одружившись, Кармель був зовсім поправив­ся: суму того не було й віди ‘, жінка в його пишнілась, як пишна рожа, й жили вони з нею, як риба з водою. Народилася дочка в їх, усе в господі велося добре, й стара Кармелиха казала, дякуючи господові, що кращої вже долі ні діткам, ані собі не жадає вона.

Коли оце ж знов засумував Кармель. Засумував та й за­сумував. Знов почав з хати втікати, блукати на самоті, знов почав блідніти й зітхати.

З чого те лихо повернулося? Звідки нагналося? Чи ж не був він щасливий, і коханий, і на все довольний?

До чого ж ще гнати? Чого жадати?

Отож, власне, одного разу сиділи вони усі вкупі ввечері, по роботі, тоді, знаєте, як вже усе стихне, сонечко вже запало за зелений гай і от нахватиться перва зірочка; тоді, як чоловік, потомлений денною потомою, одпочиває й обіймають його думки та гадки, і чує він істніш ‘ свою кривду чи правду, вжи­ває лучче своє щастя або безталання — тоді сиділи оце вони усі вкупі і дивилися такеньки начеб, справді, не прибирали вже собі чого пожадати, навіть дитинка маленька нічого, здається, не жадала собі у забавку, бо, сидячи тихесенько між ними, тільки всміхалося рожевими устоньками та блиско­тіло ясними віченьками: чого справді було ще жадати собі? Коли ж разом якась думка замутила й засмутила Кармеля, наче злякала, наче світ йому зав’язала. Весь він змінивсь, на­че переродивсь, і вийшов з хати, каже: «Душно мені щось, піду трохи». Мати стара потурбувалася, чи не хворість яка ви­кидається. Він її заспокоїв: «Ні, ненько, я здужаю». Вірна дружина очима любими питалася його — він на одвіт пригор­нув її міцненько.

Пізно він повернувся до хати своєї — вже й місяць і зорі сяяли в небі, усе село поснуло; спала дочка його маленька; спала стара мати, не заснула тільки молодая його дружина; вона стояла на хатньому порозі й дожидала й виглядала його, стріла й пригорнулася, начеб запиталася: чи не треба її життя або смерті, її напасті чи розкоші?

— Марусе кохана! — каже він, пригортаючи її,— Марусе кохана! Я не зношу людського лиха й вбожества! Я мушу тому запобігти! Я хочу поправити се биття!

Та й став думати, думати та гадати, гадати та ту­жити.

Стара мати кидається тудою й сюдою, шукає ліків, з усіма радиться та плаче, біжить оце до лікарки, то знов поспішає до знахарки: син в’яне! син нудиться! Зовсім старенька з сили ви­билася, з журби та з тривоги зовсім тям свій розгубила.

Молода дружина Кармелева не кличе знахарок ані ліка­рок, не радиться нікого, не скаржиться нікому, що в неї там на серці й на душі — потаюває вона про себе, мовчить, нікому не каже. Тільки рум’янці зникли в неї з личенька, пісні її змовк­ли, і очі хороші осмутніли.

Подумати б людям, що в Кармеля з жінкою щось негаразд, так ні ж бо: глянути на їх, то й сліпі ж зобачать, яке вірне, незмінне тут кохання, яка порада і приязнь добра. Господар­ство в їх теж у гаразді… І балакали люди добрі про Кармеля, що зовсім він щасливий чоловік — чого б то ще йому треба? Усім його бог втішив, усім одарив — чого б то ще справді треба! Зовсім він щасливий! З свого щастячка попсувавсь, вередує, да от себе дурить і людей дивить! Інші то і в вічі Кармелеві дорікали тими словами. Кармель нічого не одказував — хо­див він часом дні цілісінькі, не промовляючи ні до кого сло­вечка, скорбіючи та сумуючи, а часом несподівано чувсь його голос, пісня, немов клич який…

Кажуть люди що-м щасливий,— я з того сміюся,

Бо не знають, як я часом сльозами заллюся.

Куди піду і попнуся, крізь багач панує,

У розкошах превеликих днює і ночує.

Убогому, безщасному тяжкая робота,

А ще гіршая неправда, вічная скорбота!

Молодосте-одрадосте, єдиная сило!

Порадь мене, як зрівняти нерівнеє діло.

Літа ж мої, літа мої, літа молоденькі,

Ой, коли ж ви так даремні, будьте коротенькі.

Може, не один багач, почувши ту Кармелеву пісню, поки­дав співати теж свою недбалу та потішну, і обертав свій по­гляд задивований у всі боки, й ішов оглядати свої вжитки  усі, і був прискорбен, як той колишній цнотливий багач, що усі його знають; може, теж вишукавсь не один і такий багач, що важкі скарби віджалував з легкою душею.

Коли хутко разом зник Кармель з дому, з села. Нема його день, нема другий, третій, нема його цілий тиждень. Зник, як вода умила, нікому не кажучи нічого.

Стара мати сливе що стратила розум з горенька та з жаху, з ляку,— ходить, шука його, наче голку, по всіх кутках і закуточках; дружина сидить у хаті, немов з хреста знята; ма­лесенька дочка кличе «тату!», питає: «де тато?»

-Марусе! Що маємо робити? Як маємо бути? Де йо­го шукати маємо? — питає стара Кармелиха молодої не­вістки.

А невістка одказує:

-Будемо його дожидати, мамо.

-Дожидати? Може, його вже, Марусе, й на світі нема!

Маруся тоді говорить старій:

-У ту ніч, як він пішов, я чула й питала його: «що нам робити, серце?», а він казав мені: «не шукай мене, не питай про мене — дожидай мене, я сам прийду!»

-Ну, добре ж, добре — будемо його дожидати! — промов­ляє стара Кармелиха.— Будемо його дожидати!

І такеньки вона зраділа, наче Кармель вже на шляху додо­му: і в віконце виглянула, і на хатній поріг вийшла, на всі боки подивилася. Проте ж проходять-минають дні за днями, усе вони дожидають Кармеля, і все Кармеля не діждуться, усе немає Кармеля.

Оце одного разу — було свято тоді й погода — сиділа ста­ра Кармелиха коло своєї хати на призьбі, дивилася у поле на шлях, а невістка сиділа поруч з дочкою на руках і дочка щебе­тала: «мамо, ти ж теперки німа і глуха» — і тягнула маму за намисто, і прикладала дрібненькі пучечки мамі до уст і до вушок, і все дратувала: «мамо, ти теперки стала німа й глуха! Німа й глуха!»

Молода Кармелиха часом всміхалася дочці, часом міцніш пригортала дитинку до себе. Підійшов до їх сусіда, привітавсь та й каже: «А чи чули ви, що коло Чорного гаю розбої? Ані пе­рейти теперки тудою, чутно, ані переїхати».

Стара Кармелиха було стрепенулася, як сусід промовив: «а чи ви чули», та як почула, що це річ про Чорний гай, то й перестала вважати. Чорний гай далеко, у іншому повіті, і Кармелю туди нема по що братись…

Смутнії ж хороші очі молодої Кармелихи не однімалися, не відривалися від сусіди і пильно-пильненько вона його мову прислухала.

А сусіда розказує: «От,— розказує,— крамарів розбили, панів розбили. Тільки що є тут диво…»

-Яке диво? — спитала молода Кармелиха.

-А таке диво,— говорить сусіда і сідає на призьбі коло неї,— таке диво, що нікого там не ріжуть, ані забивають, тіль­ки обберуть та й пустять на волю, коли ти багач; а забачать — ти вбогий, бідний чоловік, так іди собі цілий, як був — і пуч­кою до тебе не доторкнуться. От, кажуть, їхав один бідолаха, стрівсь із ними, молодцями, та й засміявсь: «Не боюсь я вас,— каже,— пани мої молодці! Голому розбій не страшний, і життя не дуже його дороге — оцінне. Коли забить, то бийте, а ні, то пускайте,— мені нема часу стоять, треба їхать — хазяїн дожи­дає, буде лаяти!» Тоді, кажуть, виявивсь старший, їх отаман, і кинув йому капшук грошей, і промовив: «їдь собі, друже», і сам, й усі його молодці зникли у пущі. А той бідолаха зов­сім сторопів від такого доброго дива, і додому приїхав сам не при собі, і привіз капшук грошей — саме щонайчистіше срібло!

Нічого не промовила на се молода Кармелиха, тільки збі­ліла, наче біла хустка, і поцілувала свою дочку маленьку, що вона втихла в її на руках й теж слухала, наставивши ушечка.

V

…Не спала Кармелиха-дружина. Вже багато ночей вона не спить і багато, мабуть, ще не спатиме, бо вона молода й кріпка, а що день, що година її тугу прибільшує… Коли слишить, тихенько-тихенько відчиняються двері, й бачить вона — всту­пає він, і чує його у своїх рученьках. І не знала вона, чи стем­нів тоді світ божий, чи засяв… і як вже схаменулася вона у сад­ку і бачить округ себе пахучії квіти… І все вона дивилася на його і потроху опам’ятувалася. І почали вони розмовляти по­тиху, по-вірну, і цілісіньку ніченьку розмовляли.

Місяць скотивсь із неба, зорі поховалися, соловейки по­змовкали, рожевий розсвіт почав рожевіти, і древесні листочки затрепехалися, і Кармель обняв-поцілував дружину, прощаю­чись. І пішли вони разом обойко полем, шляхом до долини за селом,— у долині три коні паслося вороних і два товариша дожидали, палючи люльки; тутеньки ще попрощавсь Кар­мель із дружиною, і чули товариші, що промовив він до дру­жини «буду до тебе». І усі троє спали на коней та й помкнули  — тільки іскра з-під копит кінських сипнула та й з очей зникли…

І знов пішли дні за днями й часи за часами. І щодня, що­години розбійнича зграя в Чорному лісі прибільшилась, і щодня, щогодини багаті та вельможні люди гірш та гірш ляка­лися й тривожилися. І порішили вони чи так, чи інак, не жа­луючи нічого, зловити отамана, і вирядили шукачів та слід­ців , і обіцяли велику їм плату й нагороду: «аби ви нам того отамана узяли». Оце ж тії шукачі й слідці розроїлися скрізь купами, шукаючи та висліджуючи…

VI

Одної темної ночі, як усі спали, Кармелева дружина стояла в своєму садочку під вишнею, немов ізмурована, поки не ви­явилася висока постать від долинки,— тоді вона кинулася назустріч… до свого Кармеля.

Він задиханий, зморений, потомлений, помучений, пригор­нувши її.., ледве зміг слова промовляти:

-Гонять мене, як хижого звіра, Марусе,— промовив Кар­мель.— Вже три дні й чотири ночі никаю, не зупиняючись… товаришів розпустив…

-О, коханий,— каже Маруся,— і в нас тут були, пита­лися усіх — усі одказали: нічого не знаємо. Учора… Що се таке? — спитала вона змираючи, бо тоді саме щось стукнуло й грюкнуло десь, і хата всвітилася ясно світлом, у хаті говірка голосна почулася, склики й скарги, і близенько коло їх у садку голоси й люди з усіх боків.

-Держи! Лови! Маємо! Держимо! — розносилося по ти­хій погоді уночі.

Схопили Кармеля.

-Марусе! — промовив він хутенько й тихенько,— кажи, що нічого не знаєш, чуєш мене, Марусе?

-Чую,— одказала Маруся.

Стара мати прибігла з плачем, питаючи, чи цьому правда, благаючи, щоб відпустили сина її єдиного, побиваючись, що беруть. Маленька дочка прокинулася і, як була у сорочечці, розхристана — кинулась до тата і вхопилася за його рученя­тами.

Усіх одірвали від Кармеля, укинули його у візок і повезли шляхом, а все-усе село знялося, наче рій, і гудучи дивилося услід, а за возиком поспішалася Кармелева дружина з дитин­кою на руках. Стара мати не здужала пішки побратись; омлі­ваючи раз у раз, вона дожидала, поки запрягали для неї коня парубки…

І привезли Кармеля у велике місто в кайданах, і зачинили у кам’яну темну темницю. Багаті кричали: «Дождавсь, Карме- люк! Отже й заплата Кармелюкові!» Вбогі люди потиху роз­мовляли. Молодиці й дівчата плакали, старі люди хрестилися, благаючи: «Помилуй, боже милий!»

За Кармелем услід прийшла його дружина з дитинкою і привезли його стару неньку. Почали судити Кармеля і судили його чималий час.

Чи хто йшов тоді, чи хто їхав минаючи, кожен бачив по всяку годину на плацу проти німої зачиненої темниці стару, прибиту на останній своїй літній силі, що тут сиділа на ве­ликому камені та плакала; як хто до неї підійде, своє лихо розказувала, побиваючись; і молодую молодицю, що безмов­но сиділа, наче стративши-таки дощенту усе дороге та любе, як дощенту рум’янець з лиця в неї зник, а біля неї маленьку дівчинку. Ніколи не бачили, щоб ця дівчинка гралася або пус­тувала, або опинилася на вулиці прилеглій і де, видко було, спродавалися ласощі й іграшки,— ніколи! Смирнесенько коло молодиці сиділа ця дівчинка малая, часом тихесенько щось пи­таючи в неї або до неї промовляючи, часом горнучись до старої, що її з плачем обнімала й пригортала слабими, недолугими ру­ками. Вони сливе жили тутеньки проти темниці — тут на ве­ликому сірому камені, що його незвісно хто, коли й для чого поклав серед плацу; вони свій обід мали і вечерю. Мабуть, вони б і ночували тут, да не позволяли на се міські порядки, то муси­ли щоночі братись до хижки, де найшли собі містечко, і там лягали звечора. Останній погляд був на темницю, на її понурі віконечка, і думка остання понад нею носилася; уранці думка перша в темницю летіла і перший погляд жадав того ж по­нурого образу темниці.

Жодної полегкості, жодної зміни не робилося, тільки ж по­года все холоднішала, осінні морози пали — вечори й ранки стали морозити; — усі люди вже загорнулися в кожухи, усю­ди в печі запалили по хатах,— і малая дівчинка хутче та хутче бігла ввечері до хижки, а ранком на своє місце на великому ка­мені проти темниці, а стара вже не мала сили кроку перейти, не спираючись на молоду невістку.

Усі вони знали, який суд буде, і тільки дожидали того дня, коли скінчиться. Прийшов день той ясний, холодний, сніжок потроху порошив,— коли відчинилася темниця і, глухо брязка­ючи кайданами, почали виходити злочинці, пара по парі. На плацу зібралася купка людей, дві якісь жінки плакали, виглядаючи своїх поміж парами в кайданах…

От Кармель. Хто має з ким попрощатися, позволили попро- щати. Кармелева мати впала, побачивши його; жінка його з дочкою були коло його зовсім напоготові за ним іти в далеку дорогу, та Кармель, попрощавшись з ненькою, став прощатися й з жінкою, й з дочкою і щось тихенько промовляти. Жінка спахнула на лиці, почувши його слово, як від непривіденного жалю, а дочка скликнула: «Ми тебе не хочемо кидати, тату!» двічі чи тричі, а далі, обхопивши батька закованого ручечка­ми, заплакала.

Тим часом пронеслося між купою: «Кармелюк! Кармелюк! Се Кармелюк! Де він? От він!» і ціла купа, наче хвиля мор­ська, порушалася й колисалася.

Казано рушати зсильним і рушили. Купа людей бігла за ними, проводила їх за місто далеко на шлях, і купа усе при- більшалася, усе голосніш чулося: «Кармелюк! Кармелюк!» Кидано гроші з усіх боків, посилано услід: «Помагай біг!» Ве­ли мати за Кармелем, йшли жінка з дочкою коло його. Коли ж казано усій купі завернутися.

Умру я… хутенько вмру! — промовила стара мати, лед­ве дихаючи, а дочка мала, цілуючи й милуючи тата, скрик­нула: «Коли б же із тобою йти!»

-Усе буде, як кажеш,— промовила вірна, віддана дру­жина.

-Сподіваймося на ліпші часи! — промовив Кармель.

-Рушать! Рушать! — і рушили.

Усе далій та далій. Вже не чути глухого брязкання від кайданів. Ледве вже постаті мріють. От і зовсім зникли — тільки дерева при шляху вирізувалися на ясному небові з того краю, кудою зникли.

Стару матір вели люди, молода жінка несла дочку плачу­чу, купа уся посувала, жалкуючи, судячи та радячи… Того ж дня виїхав возик з міста у Кармелеве село і повіз туди додому його сім’ю. Знов засвітилося в його хаті ввечері, і всі там, су­муючи, не розлучалися з ним у думці, проводили його душею незнакомим шляхом у незнану зсилку.

VII

Минув рік по тому. Стара мати, як пообіцяла хутенько вмер­ти, так і вмерла, і навесні її могилка вже травою заросла густо й високо.

У хаті жила Кармелева дружина з дочкою. Колись хутень­ко після того, як Кармеля зіслали, сусіда, гладячи по голівці його дочку малу, любенько спитала: «Що ви поробляєте з ма­мою, маленька?» А маленька одказала їй: «Дожидаємо!» — бо вони дожидали. Казав Кармель дожидати його, зістатися вдома: «Легш визволюся й повернуся сам».— «Буде, як ка­жеш»,— на те сказала вірна дружина й на все згодилася. Далі вже мала дочка підросла, навчилася ошамненько  у мові поводитись — ніхто вже не чув, що вони дожидають Кармеля, та вони дожидали його. Дожидали щодня, кожної ночі, кож­ної години. Дожидали удосвіта, і ранком, і вдень, і ввечері, й опівночі — од зоряниці до зоряниці, від ночі до ночі усе дожи­дали. І минали їм такечки години, дні, тижні й місяці. Удень праця, робота, клопіт і все тая сподіванка й дожидання, вве­чері відпочинок і все тая сподіванка і дожидання. Удень часом сусіда увіходила до їх, і денний гук, і гомін, і клопіт і їх трохи поїдав собою, а ввечері як усе втихало й не знімалося жодного округи поруху, мати з дочкою тихенько сиділи, засвітивши в хаті, наче на привітання. Дочка малая не бралась до ігра­шок — любила вона з ненькою розмовляти та часом співала маленьким голосочком батькові пісні, і як вже старалася мала виспівувати краще — так старалася маленька, що личенько починало палати, сердечко колотитися, і вся сама маленька трепехалася. Мамині очі дивились на неї й руки простяга­лися — брала її мати до себе й пригортала — маленькі руче­нятка обіймалися коло маминої шиї і такеньки довгенько- довгенько вони зоставалися, довгенько — часом до глухої ночі.

Пізно-пізно! Ніч вже минає, світло згасає, дитинку, що не радилася  лягти у постільку, зможе сон коло неньки, і молода Кармелиха у досмертній тузі та печалі затулить личенько білими руками.

І такеньки час минав, та минав, та минав; а вони дожидали, та дожидали, та дожидали.

Одного вечора сиділи вони у хаті, засвітивши світло, як завсіди, й думали усе тії ж думки, й сподівалися усе тими ж сподіванками. Котрого вже то вечора, у которий-то вже раз дочка мала промовляла: «може, сьогодні» до неньки; обойко вони сиділи тутоньки.

Коли ж хатні двері відчинилися, і він, дожиданий, уявивсь поперед ними!..

На другий день у селі усе прокидалося й сповнялося село спокійним щоденним гомоном, і сонечко ясненько зіходило, і, як перш, виходила уранці на роботу Кармелиха молода, так і тепер вийшла вона. Вийшла й подивилася округи, подиви­лась — начеб усе округи змінилося, та як заплаче сильненько, як заридає! Не з жалю, бо як дочка мала кинулася до неї, вона ж благенько такеньки всміхнулася, як споглянула — так же бо променіло з очей хороших — відрада сама!

Хутенько потім Кармелиха спродала хату свою, попро­щалася з усіма й покинула село з дочкою.

Чули від неї люди, що, може, побереться вона до блигомого  міста і там оселиться, теж, може, і дочапає  аж до самого Києва; напевне ніхто не знав, кудою вона побралася, ані де во­на пристала на життя.

Правда, плескав хтось-десь-щось, нібито бачили молоду Кармелиху з малою дочкою у хуторі далекому, глухому, де вона заробляла; друга знов віда така була, що вона у місті ходила на поденщину. Усі, хто знав її, жалкували молоду, тиху моло­дицю й її дочку малу, згадуючи їх перший  талан та балака­ючи про біду їх теперішню, сучасну, що й лихо і вбожество ра­зом спостигло, бо з того часу, як лихо скоїлося, вони втратили багато та, може, теж і не так, як колись, дбали добре та піклу­вались щиро…

Цієї ж таки весни прочулося скрізь, що знов уявилися роз­бійники, Кармелюкове товариство, що знов Кармелюк отама­нує, визволивсь, повернувсь. Вбогі люди ніби здорові зробили­ся на виду й не один попадавсь тоді бідак, який одежиною драний, так постаттю багатий; не в одного тоді на обличчі, що його зсушила журба, скрушила нужда, грав усміх завзятий, блискали очі жваво та хупаво ‘.

А багачі знов заметушилися, знов перелякалися, свої ради збирають та свої громади; суди усі сполошили, сиплячи гріш­ми, закупляючи судську дію — хочуть вони Кармелюка знов схопити, та міцніш зачинити, та дальш зіслати. І почали знов гасати за Кармелем шукачі, почали знов слідці Кармеля ви­сліджувати. Та багато ж і роботи було їм, бо товариства зібра­лось теперки невзаміру більш, залягло сливе що по всіх гаях великих і ярах глибоких, по різних повітах.

VIII

Був гай великий, що не дуже далеко від міста, а близенько коло маленького хуторця глухенького темно зеленів та шумів. Коли б хто балакливий ходив тими глухими, нелюдними шляшками, то б розказував, як частенько він стрічав моло­дицю з дівчинкою невеличкою. Молодиця йшла з кошиком, дівчинка — з другим, і як поспитати їх: «кудою?» — одка­зували вони: «По гриби або по ягоду на спродаж у місто». І справді, щотижня, що три дня можна б було їх бачити у місті, у базарі, з грибами або з ягодою. У сьому великому гаї спокійно було й ще ніколи не чутко про розбої жодні.

Молодиця з дівчинкою йшла, уступала у гай, і якось разом зникала крізь дерева, наче крізь зелену стіну вуж, хутко, шпарко — в один мет — не зупиняючись, знакомими гайо­вими ходами і стежками доходили до ланку у пущі самій і там сідали одпочивати…

Тут молодиця з дівчинкою сиділи й одпочивали, прислу- хаючи. Ніхто, ніщо не перебивав прислухати — ані птиця не порхала, ані вітер не віяв,— непроглядний гай стоїть тихий та спокійний, темний та свіжий.

Тихо. Тихо, поки захрускають віти легенько й обоє — моло­диця й дівчинка — всміхнуться і стрепенуться, і уявиться чо­ловік,— хоч блідий, задиханий, зморений, голодний, порохом припалий, та гарний, як сонце. Тут його стрічали, тут мав він і страву і спочинок; тут його узивали коханим і жалували; тут молодиця переказувала усе, що чула, бачила, думала й га­дала; дівчинка тішила своїм щебетанням, приносила часом якісь ласощі, що він за їх дякував дуже і всміхавсь до неї любенько, і клав свою голову змучену молодиці на коліна і всипляв, а маленька сторожа сторожила щиро та жваво — дурно тривоги не збивала, та вчасу звіщала, коли що де непев­но було.

Минула година, віджалувана й відмірена на спочинок, про­щалися… з жалем та болем великим та ще більшою вірою й на­дією. Зникав чоловік у гаї, молодиця з дівчинкою поверта­лися до міста. Три дні й три ночі пережидали вони, поки до гаю знов побратися, і молодиця ходила тим часом на поденну ро­боту, зоставляючи дівчинку саму у хатці. Якусь малесеньку хатку вони наймали, прилипнувшу під горою, сливе за містом, недалечко від річки.

Молодиця день цілий робила на поденщині; дівчинка, хоч невеличка, теж не гуляла: воду бралася сусіді носити, у городі в неї полоти. «Яка ж дівчинка розумненька!» — щовечора ка­зала сусіда стара, гладячи дівчинку по головці та даючи у дріб­ненькі рученятка шажок  і другий, і йшла у свою хату на спо­кій, завізвавши дівчинку й на завтра робити до себе. Мала ви­ходила на береги, туди, звідки видно до гаю, й думала там сама собі, і гадала, і часом співала пісні — тії пісні, що тато навчив, держачи її у своїх руках та пригортаючи до себе там, у зеле­ному гаї…

Від міста шляхом надходила молодиця, й стрічалися вони з дівчинкою, й разом додому поверталися, вірнесенько розмов­ляючи, згадуючи, чи сподіваючись, чи горюючи…

IX

А тим часом Кармелеві вороги не всипляли: казано взброї- ти шукачів і слідців, повелено стріляти, якщо не можна буде живцем взяти.

Багато-багато тих днів минуло, що кожного дня молодиця й дівчинка стрічали кожне обличчя, чи не несе воно страшної віди, прислухали до кожного слова, чи не промовиться гірка вість. Багато-багато перебулося тих днів, поки аж прийшов той день, що по місті новина, як стріла, пролетіла: Кармелюк ранений, Кармелюка везуть!

І привезли його. І знов йому темниця темна, суд угніва- ний, важчі та кріпші кайдани і зсилка дальша та скрутніша; знов його стріла й провела людська зграя купами, гомонячи, жалкуючи. Тоді знайшлася його жінка й дочка. Як першого разу — вони тепер його проводжали, як першого разу — вірна дружина знов промовила до його: «буде, як кажеш», а дитина плакала й цілувала його, а він, як перш, сподівавсь на ліпші часи; знов казано зсильним рушати, й рушили, й зник він знов з очей, і, як перш, тільки дерева при шляху вирізувалися на ясному небові з того краю…

Його гнали усе далі та далі, а вони, зоставшися — тяжче та тяжче заробляли та… та дожидали. І зникли вони усі.

Востатнє бачили люди молодицю з дівчинкою тоді, як вос- татнє чутка було розбіглася, що Кармелюк визволивсь, повер­нувсь — чутка та пропала, і Кармелюка, ані дружини його, ані дитини вже не знайшлося повік.

Де вони поділися? Як загинули? Не зна ніхто й досі.

Зникли вони і згинули, як багато дечого зникає та страчу­ється доброго й лихого, благого й злого, кохання й ненависть, сила й слава — тільки де-не-де зостається пам’ять живлюща.