Улюблені сторінки творчості Т. Шевченка. Повернуло на осінь. Шовкові пасма ковилу стелилися степом, мішалися з примерілим жовтим полином. За вітром хвилями ходив рудий, аж червоний, курай. Не міг ніяк звикнути Тарас до цих нових незвичних кольорів, одноманітності просторів. Таку нудьгу й тугу навівали вони! Він знову взявся за олівець, напівспіваючи, напівговорячи рядки, що виринали в голові:

Минають літа молодії,

Минула доля, а надія

В неволі знову за своє,

За мною знову лихо діє

І серцю жалю завдає.

«В степу безкраїм за Уралом», за 2500 км від рідної України, згідно з суворим вироком царського суду, довелося Шевченкові коротати свої дні в «незамкнутій тюрмі». Розлючений імператор не вдовольнився тим вироком, додав ще свавільну заборону писати й малювати. Та геній Кобзаря не міг скоритися тому. Поетичні рядки, що вічно нуртували в його думках, крадькома лягали на папір і ховалися в «захалявних книжечках».

Поетичним вступом до «невільничої музи» Шевченка є вірш «Думи мої, думи мої…», яким відкривається перша-таки збірочка. «Славою злою» називає автор новий етап своєї творчості. Незмінною залишилась тільки непохитна рішучість і далі творити в ім’я народу, в ім’я «безталанної своєї України». Нові випробування не бентежать поета: «На те й лихо, щоб з тим лихом битись», Кожна «захалявна книжечка» починається наполегливим нагадуванням і уявному читачеві, і самому собі: «Хоч доведеться розп’ястись. А я таки мережить буду тихенько білії листи». І така вперта відвага генія не може не зворушувати!

Тематика Шевченкової лірики на засланні не зазнала посутніх змін порівняно з попередньою творчістю, хіба що стала автобіографічною, а тому начебто ближчою читачеві. Щоб розрадити себе в тяжкій неволі, поет згадує ті окремі «промінчики», що освітлювали бодай інколи його таке ж безрадісне кріпацьке дитинство. Це й почуття щирої вдячності до добровільної утішительки Оксани Коваленко, і зачарованість природою рідного краю. В поезії «У нашім раї на землі» автор поділяє радість і гордість матері за те, що привела на світ нове життя, водночас розкриваючи безталання скривджених жінок і висловлюючи народні погляди на їх високе та благородне покликання:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая матір молодая

З своїм дитяточком малим.

Сирота з глибокого дитинства, Шевченко називає рідну землю своєю матір’ю, тому саме їй скаржиться на власну недолю за Уралом:

Може, я ще подивлюся

На мою Україну,

Може, ще я поділюся

Словами-сльозами

З дібровами зеленіти!

Навіть назви поетових «дітей страждання» — то синівські скарги матері: «Не гріє сонце на чужині», «Немає гірше, як в неволі», «Лічу в неволі дні і ночі» тощо.

Водночас, звертаючись до теми дитинства, рідного краю, Шевченко теж зовсім не ідеалізує її. Показуючи у вірші «Якби ви знали, паничі…» жахливі картини «пекла», «неволі», «роботи тяжкої», «лютого зла» в хаті своїх батьків-кріпаків, поет підносить ці картини до широких суспільних узагальнень, а свот дитинство змальовує як частину життя цілого народу. Тож і його особисті кривди — лиш крихти загальнонаціонального страждання. Ще окресленіше звучить ця ідея в автобіографічному вірші «І виріс я на чужині…» Поет згадує, як йому довелося побувати у своєму селі і яку бідність, яке жахливе рабство він там побачив. Автор страждає від того, що «неначе люди подуріли, німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Але ці страждання тільки посилюють Тарасову любов до рідного краю, дають підстави йому освідчитись у вірному і трепетному коханні:

Люблю, як щиру, вірну дружину,

Я безталанную свою Вкраїну!

У поезії періоду заслання Шевченко залишається вірним і своєму трактуванню винуватців недолі власної і страждань батьківщини. З гідною захоплення постійністю таврує він своїм палаючим гнівом коронованих осіб. Подумати тільки: поет, засланий на край світу за сатиру на царя та царицю, і в неволі посмів «зігнать оскому на коронованих главах». Історії Давида, Амона і Володимира, не позбавлені навіть викривально- натуралістичних деталей, кінчаються майже вбивчим висновком:

Бодай кати їх постинали,

Отих царів, катів людських.

А в останній невольничій поезії «Мій Боже милий, знову лихо» Шевченко доводить, що страшним наслідком колонізаторської політики російського царизму стала Кримська війна:

І знову кров! Кати вінчані,

Мов пси голодні за маслак,

Гризуться знову.

Кобзар і надалі виступає гострим критиком будь-яких форм колонізації. У вірші- зверненні «Полякам» він стверджує, що саме амбітні дії панівних верств «порізнили й розвели» два братніх народи, «а ми б і далі так жили». В поезії ж «У Бога за дверми лежала сокира» письменник поповнює свою «колекцію» симпатій до визвольних рухів чеського, польського, кавказьких народів ще й казахською темою.

І все ж, у центрі поетової уваги залишається історія та сучасність України. Шевченко непримиренний до тих лицемірних балакунів, які тільки на словах люблять її, самі ж — «кругом паскуди», селян обдирають до нитки, зводять дівчат, нищать віру людей у справедливість. Тож саме через таких горе-патріотів рідний край, прекрасний, розкішний, багатий», гине й мучиться під гнітом так, що коли б розказати «історію-правду, то перелякать саме б пекло можна».

На лихо собі та на щастя всім, в Україні сущим, Тарас Шевченко ніколи не належав до тих, хто «в кайданах мовчать». Скрегочучи зубами від болю й обурення, він у найскладніший період свого життя мав мужність виголосити:

О думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся… але не каюсь!

Історія дарує націям небагато таких прикладів самовідданого синівського служіння рідному народові, ідеалам гуманізму й справедливості. Мабуть, треба мати нелюдську силу, щоб вистояти, як Шевченко, в нерівній боротьбі з цілою імперською машиною насилля і пригнічення. Навіть після смерті самодержавство боялося його, а люди вірили, що він і далі з ними. Народна легенда свідчить, що один з кріпаків, які залишились ночувати на Чернечій горі після перепоховання Кобзаря, сказав: «Тарас Шевченко живий.

Він не така людина, щоб вмерти. А в могилі свячені ножі закопані, щоб панів прикінчити. Він де казав: поховайте та вставайте!» Встаньмо! Порвімо кайдани лінощів і байдужості! Простягнімо одне одному руки і промовмо «слово братньої любові»! То буде найкращий пам’ятник нашому Кобзареві!