«Йти в народ… вчитися у нього його мудрості». За назву цього твору я взяв головний девіз гуртка української прогресивної інтелігенції, який був створений на початку тридцятих років XIX століття. Сьогодні, коли всі ми є свідками численних гострих дискусій щодо місця, ролі й перспектив розвитку сучасної української мови, історія діяльності цього літературно-  політичного об’єднання має стати для українців актуальним досвідом.

В історію української літератури (а якщо брати ширше, то в історію всієї України) цей прогресивний гурток увійшов під назвою Руська трійця». Його заснували три студенти філософського факультету Львівського університету — Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич, які, будучи дітьми сільських священиків, виросли серед уярмлених «руських хлопів». З дитячих років бачили вони і гірку долю трудівника, якого панство зневажливо називало «бидлом».

Тому й присягнули вірно служити знедоленим співвітчизникам своїм молодим ентузіазмом, знаннями та наполегливістю.

Головні зусилля своєї діяльності ці прогресивні діячі та їхні послідовники спрямували на обстоювання народної мови як літературної  та на застосування фонетичного письма. Боротьба за визнання мови західних українців, фольклору, літератури означала вимогу визнати їх права на соціальну рівність і національно-культурний розвиток.

З часом кількість гутківців значно зросла, та всім їм довелося спочатку вчитися читати і писати українською мовою, знайомитися і культурою рідного народу. Однак цей бар’єр на шляху до своєї мети вони швидко подолали за допомогою самоосвіти.

Черпаючи знання із світової науки і літератури, «Руська трійця» виробляє свої погляди на мову, літературу, фольклор, підкреслюючи особливе значення друкованого слова. Тому видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837) стало видатною культурною подією і великою перемогою членів гуртка, адже попередні дві спроби видати збірки віршів («Син Русі» та «Зоря») були заборонені реакцією до друку. “Русалка Дністровая” стала першою ластівкою, шо провіщала весну культурного відродження на західноукраїнській землі й крах колоніальної системи габсбургської монархії.

«Без мови нема народу», — стверджує народна мудрість. Альманах «Русалка Дністровая» довів велич українського народу (за реакціонерами, — «русинської нації»), показавши у вміщених творах силу і красу нашої мови, високий рівень культури співвітчизників у минулому і в час виходу книги, а також можливості їх збагачення і розквіту в майбутньому.

Дуже актуальною в альманасі була тема возз’єднання українського народу (власне, гадаю, вона є актуальною і донині). З далекого дев’ятнадцятого століття «Руська трійця», запаливши зорю возз’єднання України, була і залишається взірцем боротьби за соборність нації.

Основне ж значення «Русалки Дністрової», на мій погляд, у тому, шо вона розбуджувала віру народних мас у свою силу і правду. «…Се вже діло сміле та й неабияк сміле на свій час», — писав про роль альманаху Іван Франко.

Вогонь, запалений «Руською трійцею», не згасав, хоч довгий час, аж до появи на літературній арені Ю. Федьковича, західноукраїнська література не могла висунути діячів, які перевершили б чи хоча б зрівнялися за значенням з М. Шашкевичем. З’явилися поети, які намагались дотримуватися традицій гуртка; серед них — М. Устиянович, А. Могильницький, який неначе звертається до деяких сучасних політиків-«мовознавців»:

Згордив свій любий рід,

Жичить мови від сусідів,

А до своєї чує встид!..

Учасники і послідовники «Руської трійці» стали зразком для прогресивних літераторів не тільки Західної, а й.усієї України.