ІВАН ІВАНОВИЧ

Теккерей, наприклад, каже, що Свіфт (ви пам’ятаєте «Гулліве- рову подорож») справляє на нього враження величезного гіганта і що загибель його, Свіфтова, нагадує йому, Теккерею, загибель гран­діозного царства .

Іван Іванович думав про Свіфта, про те, що його постать нагаду­вала Теккерею, наприклад, величезного гіганта, і про те, що заги­бель Світа нагадувала йому ж загибель грандіозного царства. Само­го ж Івана Івановича було у той час вже вигнано з третього курсу юридичного факультету за «вольтер’янство». Він тоді навіть обіцяв комусь зробити «Гулліверову подорож» настільною книгою і поло­жити її з правого боку від Рабле.

Але це було дуже давно, і тепер Іван Іванович навіть забув про Свіфтове існування.

І

Іван Іванович (партійна кличка «Жан») жив на вулиці Томаса Мора — «не зовсім поганому закутку», в нагірній частині цього «від голови до п’ят революційного» міста. Хмарочос, у якому жив Іван Іванович, було збудовано тільки два роки тому, і тому його проле­тарське походження не підлягає ніякому сумніву.

У квартирі № 38 на вас віє приємним одеколоном. Але в кімна­тах тільки дружина героя — Марфа Галактіонівна (партійна клич­ка — «товаришка Галакта») — надзвичайно симпатична жінка, яка повністю відповідає прогресивним прагненням Івана Івановича. Вона ніколи не манікюрить нігтів, одягається дуже просто, але зі сма­ком. Вона середнього зросту та з деяким нахилом до повноти, її чор­не волосся підстрижене з таким розрахунком, щоб на партзібранні її можна було назвати товаришкою Галактою, а дома — Марфою Галактіонівною. Вона любить читати Леніна й Маркса, але іноді її рука тягнеться за Мопассаном (хоча навіть тоді вона вміє тримати себе в руках). Словом, дружина Івана Івановича — зразковий тип дружи­ни нового побуту.

В товаришки Галакти та товариша Жана є син Май і донька Фіал­ка. Май уже записався в жовтенята, а Фіалка поки що кандидатка. Є ще в домі мадемуазель Люсі, гувернантка, і Явдоха — радянська куховарка.

Сам Іван Іванович — зразковий член такої-то колегії, такого-то тресту. Правда, матеріальний стан його нижче нормального, коли взяти до уваги бюджет нашого сучасного буржуа чи то курс червін­ця і особливо той факт, що Іван Іванович людина мало не з вищою освітою.

Втім товариш Жан завжди ходить по вулиці так, як ходять лише шановні люди, лоб та окуляри протирає завжди білосніжною хуст­кою і говорить, так би мовити, баритональним басом. Костюм Іван Іванович носить не із дешевих, бо добре засвоїв англійську мудрість: «Я не такий багатий, щоб купувати дешеві костюми». Про нього усі говорять, що він дуже гарний робітник і зразковий партієць. Іван Іванович цілком задоволений з цього. Він завжди акуратно вносить членські внески, бо ж «треба бути зразком для інших і особливо для несвідомої позапартійної маси». А треба сказати, що Іван Іванович є членом «Друга дітей», і членом «Повітрофлоту» та «Доброхіма», членом якогось клубу мало не політкаторжан, і членом профспілки… і т. д. і т. п. Словом, в цьому сенсі Іван Іванович, очевидно, не має собі рівних. Він навіть Марфу Галактіонівну загітував на таке широ­ке членство.

Іван Іванович зітхає і сідає на канапу. «…Коли хочеш, я букваль­но не розумію!» — каже він Марфі Галактіоновні. «…Не розумію цих… як би їх назвати… бузотерів! Ну, словом, наших супротив­ників. Чого їм треба? Чого вони хочуть від нас? Ну, скажімо, так: Диктатура пролетаріату єсть? Єсть! Влада у наших руках? У наших! Фабрики і заводи націоналізовано? Націоналізовано! Червону Ар­мію організовано? Організовано! Комінтерн єсть? Єсть! Профін- терн єсть? Єсть!. . Загальне навчання провадиться? Провадиться! До соціалізму посуваємось? Посуваємось! Комсомол єсть? Єсть! Піоне­ри єсть? Єсть!.. Чого ж їм іще треба?.. Буквально нічого не розу­мію!»

Марфа Галактіонівна хитренько примружує свої розумні очі і каже, що ї нічого не треба: це просто особисті рахунки, позакулісна боротьба.

Але Іван Іванович починає нервувати ще більше і каже, що не може пробачити такого виродження, особливо вождям!

Тут серце підводить його, він сідає на канапу і просить води. Марфа Галактіонівна намагається заспокоїти його.

-Серце!.. Що мені серце, коли справа йде про інтереси проле­таріату? Я не люблю похвалятись своєю самовідданістю, я не ви­скакую на партзборах та в газетках з красивими словами… Але до­зволь мені хоч дома одвести душу і вилити те, що накипіло… Ти думаєш, мені мало накипіло?.. Ого!

Тут Іван Іванович почуває, що йому серце все-таки зрадило: він сідає на канапу і просить води. Потім він іде до свого кабінету.

У двері стукає Методій Кирилович, колега Івана Івановича, але Марфа Галактіонівна каже, що Жан зараз страшенно розтривожив себе, і йому треба відпочити.

Методій Кирилович сідає поруч із товаришкою Галактою, і кла­де свою руку на безумовно привабливий таз своєї співбесідниці. Та зітхає: «…І скажу я одверто, без всяких міщанських забобонів: іноді мені так хочеться приласкати чужого мужчину, що ви й не в’являє- те!» Методій Кирилович підсувається ближче і гладить її безумовно привабливе коліно.

-Їй-богу, не в’являєте! — шепоче товаришка Галакта. — Це таке, знаєте… як би його сказати… бажання, що…

Методій Кирилович починає нервово здригатись, Методій Ки­рилович…

Але автор в цей момент рішуче йде від дверей. Звичайно, сати­рик, як і сатира, цілком заслужено не користуються поспіхом серед деяких поважних людей нашої республіки, звичайно, деякі поважні люди нашої республіки не без підстав вважають, що сатира віджила свій вік і в нашому суспільстві їй нема місця, але дозвольте все-таки запевнити: ми ніколи не підслуховуємо тоді, коли не можна підслу­ховувати. Ми також і не підглядаємо тоді, коли не можна підгляда­ти. Отже, дозвольте зробити ще декілька цілком цензурних зарисо­вок.

II

Квартира, де живе Іван Іванович, складається тільки (тільки!) з чотирьох кімнат (не рахуючи, звичайно, кухні, клозету і ванної). Квартирна криза дала себе знати, і Іван Іванович пішов їй назустріч. Він, наприклад, ніколи не вимагав окремої спальні для своєї кухо­варки, і Явдоха спить в коридорі.

День Івана Івановича та його дружини почався з обговорювання «ідеологічно витриманого» меню, яке мало виглядати так: малоро­сійський борщ, желе, вірменська горілка і котлети (для дітей і для всіх інших, звичайно, крім Івана Івановича, коли Іван Іванович не захоче їсти котлет).

Після Марфа Галактіонівна читає Явдосі, яка затрималась, бо заходила до союзу, лекцію політграмоти. Потім йде до їдальні, де п’ють чай мадемуазель Люсі і дітвора. Вона цікавиться, чи добре діти їли та спали. Почувши ствердну відповідь від сина (французь­кою мовою), вона задоволено каже: «Ну й прекрасно! Треба, дітки, завжди бути задоволеним, не треба забувати, що на вулиці бігають сотні безпритульних. Цим дітям ще гірше! Вони не мають кватири і бігають зовсім, як собачатка. Треба, дітки, не забувати і їх». Тоді вона пропонує мадемуазель Люсі повести дітей до дитячого садочку на півгодини — бо не можна одривати їх від колективного життя.

Далі товаришка Галакта допиває свій кофе, сідає проти вікна і дивиться туди, де кінчається город і починаються тихі поля та осіннє м’яко-бірюзове небо, де прекрасні горизонти тривожать душу тією легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазно­го імпресіонізму, а зовсім навпаки: тішить радісним спокоєм справ­жнього мажорного реалізму.

Іноді в ці хвилини випадково заходить Методій Кирилович чи то Семен Якович (головний начальник тресту), і тоді чути із спальні розмови на таку тему: «полова проблема і сучасний побут».

Сам Іван Іванович після обіду іде на якесь засідання. Але коли не йде на засідання — лягає трохи відпочивати. Увечері, коли субо­та, Іван Іванович іде з Марфою Галактіонівною і зі своїм другом дому, Методієм Кириловичем, в кінематограф і там дивиться на фільми радянського виробництва. Потім усі обговорюють «песимі­стичні пустушки».

III

У четвер родина Івана Івановича йде на зібрання комосередку.

Вона одягає простеньку червону хустку і старенький жакет, на­гадуючи робітницю тютюнової фабрики; він бере старенький капе­люх і солдатську блузу часів воєнного комунізму.

По дорозі в голову героя приходить «геніальна ідея»: що ми будуємо соціалізм не в одній країні, а в кількох (Росія, Україна, Білорусь…) — це має бути зрозумілим і «дискусіонщикам». Але, беручи на увагу той факт, що в центральній пресі ще так не стави­лось питання і не дебетувалось в цій площині, беручи на увагу також те, що на такій «формулі» може зіграти хтось, Іван Іванович одмов- ляється від цієї ідеї і цілком стоїть на постулатах останнього пленуму ЦК.

IV

У залі засідань кожний закуток нагадує глядачам, що він не просто закуток, а головним чином «червоний куточок». Тут висять на стіні мало не всі вожді революції. Крім вождів, тут багато різних революційних плакатів з різними текстами — профспілкового, ком­сомольського та іншого походження.

Іван Іванович сідає на першому стільці у першому ряду. Поруч його сідає Марфа Галактіонівна, а далі — Методій Кирилович.

На сьогодні була запланована доповідь про останню вилазку про­ти самокритики. Аж ось Методій Кирилович повідомив, що у залі є дискусійщик. Після кількох спроб присутніх вгадати, хто цей дис- кусійщик, Методій відкриває таємницю: це товариш Лайтер!

Почали обговорювати цю новину.

V

Збори почалися. Обрали голову засідання — ним став Методій Кирилович (згідно з останньою інструкцією ЦК не можна обирати весь час Семена Яковича і Івана Івановича, «треба ж видвигати й більш нижчі інстанції»).

Доповідач (Семен Якович) сказав, що питання про режим еко­номії треба розглянути кожному особисто. Потім сказав, що є «ви­лазки проти самокритики», і з цим треба боротися. У залі гучно зааплодували.

Далі слово узяв «дискуеійник» Лайтер. Але як тільки він відкрив рота, як його почали ганьбити й прогнали з трибуни. Нарешті Іван Іванович остаточно розгромив Лайтера, обурено заявивши: «Уберіть, будь ласка, ваші сумнівні руки від досягнень Пролетаріату і не мо- рочте нам голови!» Після цього він зійшов з трибуни під гучні оп­лески, цілком задоволений собою.

Повернувшись додому Іван Іванович знайшов у портфелі якусь невідому книжечку. Це була ще не оголошена стенограма якогось пленуму ЦК. Іван Іванович та його дружина злякалися та зблідніли. Вони почали розмірковувати, хто міг підсунути цю книжечку. Дов­го думали, хто б міг бути цим ворогом, що надумав їх скомпромету­вати. Втім, коли подзвонили Семену Яковичу, виявилося, що кни­жечка — його, а він просто переплутав портфелі.

VI

Після осені прийшла зима. Морози були люті, але будинок, у якому мешкав товариш Жан, викликав на «соціалістичне змаган­ня» будинок, що на вулиці Щукіна, і тому не можна було «підкача­ти» навіть в сенсі опалення: кожний із будинків доводив, що він тепліший за свого супротивника і що він може позмагатися навіть із природою.

А Іван Іванович, сидячи у духоті в своїй квартирі тим часом придумав геніальний винахід — мухобійку (адже прийде літо, а з ним — мухи, які будуть дуже заважати працювати!) Отримавши схвальний відгук дружини, товариш Жан приступив до роботи: на­писав заяву до комосередку, щоб його звільнили від партнаванта- ження «як наукового робітника, що працює над власним винахо­дом», і взявся за мухобійку. В скорому часі Іван Іванович зробився героєм дня нашого, як він говорить, заздалегідь і з обуренням відки- даючи ганебне міщанство, «з голови до п’ят революційного міста»: він винайшов електричну мухобійку.

Під впливом такого успіху Іван Іванович викликав на «соціалі­стичне змагання» свого колегу — Методія Кириловича. Було вирі­шено, що Іван Іванович зробить три мухобійки, а Методій Кирило­вич буде три дні агітувати серед службовців тресту за утворення фабрики виробництва цих же таки мухобійок.

Після Різдва приїхав до Івана Івановича брат Марфи Галактіо- нівни — товариш Мрачний (псевдонім). Товариш Мрачний цілими днями громив «апаратників» і запевняв Івана Івановича, що «це їм так не пройде». Іван Іванович спочатку заперечував, а потім погодився з гостем. Правда, коли товариш Мрачний, діставши посаду, раптом змінив свої погляди, Іван Іванович не змінив своїх поглядів, він просто знову зупинився на своїх, що були до приїзду товариша Мрачного, позиціях, себто він знову почав гаряче захищати «само­критику» , але це показує тільки те, що він, будучи ортодоксальним марксистом, не міг не володіти добре ланцетом матеріалістичної діалектики.

І зовсім не зрозуміло, як могло трапитись з ним таке велике горе, це грандіозне нещастя.

VII

Якось Іван Іванович лежав після смачного обіду на канапі і пере­глядав «Вісті». Раптом його очі поширились і він дуже зблід. Потім підвівся та швидко забігав по кімнаті (чого з ним ніколи не трапля­лося). Після цього він пішов до куховарки, спитав, чи не важко їй у них працювати, і навіть сам узявся винести помиї. Коли ж дружина мало не звільнила куховарку за те, що її чоловік до неї залицявся (так вона сприйняла цю сцену), то чоловік переконав її, що усе не так. Усе дуже погано! Це крах революції! Товариш Жан дав дружині ту газету, що сам читав деякий час тому. Там йшлося про велику партійну чистку. Іван Іванович кинувся до Методія Кириловича, потім — до Семена Яковича, головного начальника і члена бюро. Про що вони там говорили — не відомо. Але відомо, що райком при­слав комісію, яка сконстатувала, що товариш Лайтер не опозиціо­нер і не бузотер, а просто активний партієць. Ця ж комісія наказала негайно перебрати бюро комосередку, а Івану Івановичу, Марфі Га- лактіонівні, Методію Кириловичу і ще багатьом ще до чистки суди­лося «вийти із партії».

У цю мить Іван Іванович вперше по-справжньому заплакав.

— Пропав! — скрикнув він.— Боже мій, яке трагічне непорозу­міння! Чому саме мені судилося так страждати за революцію? Чим я провинився?

Але ніхто йому не відповів.