«Історія Русів». Правдива історія України, її тернистий шлях постає перед нами зі сторінок найвизначнішої пам’ятки української політичної думки кінця XVIII століт­тя, названої невідомим автором «Історія Русів». Це своєрідний трактат про іс­торичний розвиток України від давнини до другої половини XVIII століття.

Знайомство із цією унікальною працею переконало мене у тому, що Київська Русь — першодержава тільки українського народу.

Український сучасний поет і політик Іван Драч здійснив 1991-го року переклад «Історії Русів» нашою рідною мовою і зазначив: «Ця книжка для того, щоб ми стрепенулись».

Заборони, замовчування, непомічання супроводжували цю книгу до свого читача протягом довгих літ (вперше видана була в Нью-Йорку 1846-го року).

«Історія Русів» тривалий час вважалася книгою крамольною, оскільки незаперечно стверджувала самобутній шлях розвитку й утвердження україн­ців як окремого народу зі своєю мовою, історією, традиціями. Русь, Рутенія (нині Україна) і Московія, народ якої називаємо нині руським, — це різні землі й різні поняття.

Авторові було небезпечно оприлюднювати своє ім’я, оскільки він сміливо й переконливо заперечив насаджувану російськими істориками-шовіністами думку, ніби Україна з’явилася тільки в XIV столітті. Русь, довів автор, — це Україна, а не Росія. За свідченням історика В. Шевчука, головна засада тво­ру — «натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостій­ний державно-політичний розвиток, а боротьба українців за визволення — головний зміст книги».

Мене вразило те, що ця видатна книга поширювалася серед читачів таєм­но. Людям потрібна була правда, і книга давала її.

«Історію Русів» читали Т. Шевченко і О. Пушкін, А. Метлинський і М. Костомаров, М. Гоголь і М. Драгоманов, П. Куліш і С. Руданський… Можливо, саме під впливом цієї книги зміцніло Шевченкове переконання в тому, що доля українського народу не менш трагічна за долю народу єв­рейського.

Секрет надзвичайної привабливості твору — в поєднанні історичного та художнього потенціалів.

Особливе місце в «Історії Русів» відведене таким непересічним особистос­тям, як Богдан Хмельницький (уривок «Хмельницький, Барабаш і рескрипт короля») та Іван Мазепа (уривок «Прокламація гетьмана Мазепи»).

Невідомий автор описує державотворці діяння Б. Хмельницького як ви­сокопатріотичні, загальнонародні. Гетьман — людина, котра вміє стратегічно мислити, знаходити вихід із найскрутніших ситуацій, приймати відповідаль­ні історичні рішення. Доба Хмельниччини та її видатний представник посіда­ють у книзі чільне місце.

Гетьмана Мазепу автор показує як людину, наділену багатьма чеснотами. В особистості його відзначається насамперед військовий хист, вправність та вмілість. Ідею незалежної України гетьман пов’язує з наміром визволитися з-під влади російського царя, уклавши угоду із шведським королем Карлом XII. Мазепа жив цією ідеєю, прагнув відкрити своїм співвітчизникам очі на справжній стан речей, пробудити почуття історичної пам’яті і національної гідності.

Одним із смислових центрів твору є прокламація Івана Мазепи, в якій гетьман-патріот розкриває перед народом свої благородні наміри, величні плани, пов’язані з побудовою самостійної України.

Мудра книга вчить нас бути справжніми патріотами, вивчати правдиву історію своєї країни, всіляко сприяти утвердженню незалежної, самостійної держави, в якій житимуть щасливі своєю долею українці-руси.