Історія народного гніву і пересторога майбутнім «конфедератам». Поема «Гайдамаки» вийшла друком наступного року після першого видання «Кобзаря» і зразу ж захопила увагу і критиків, і читачів. Вона здійняла справжню бурю: одні захоплювалися твором, його героями, інші ж дорікали Шевченкові за неприхований натуралізм у змалюванні кривавого повстання. А мені здається, що цей твір є попередженням усім, хто не зважає на народ, хто хоче побудувати свій персональний рай на землі, для кого люди — бидло, робоча скотина.

У XVIII столітті шляхта, нічим і ніким не обмежена в правах, чинила в Укра­їні свою волю. Особливою жорстокістю відзначалися збройні загони конфедера­тів, які тероризували цілі райони України, прагнучи тримати в покорі православ­не населення.

Доведені до відчаю селяни піднімали повстання, нещадно розправлялися з не­нависним панством. Найбільшої сили народна боротьба досягла в 1768 році, коли повстання охопило Черкащину, Смілянщину, Корсунь, Канів, Чигирин. На чолі повсталих мас був простий запорожець Максим Залізняк. Він виступив проти уманського магната, справжнього ката народу Потоцького. Переляканий граф ви­слав проти повстанців свої війська надвірних козаків із сотником Іваном Гонтою, але ці війська перейшли на бік народу. Далі повстання перекинулося на Київщи­ну, Поділля, Волинь, Закарпаття. Воно набуло такої нечуваної сили, що виклика­ло тривогу і у Варшаві, й у Москві. Царський уряд підтримав Польщу, і об’єднані війська двох держав придушили повстання. Максима Залізняка, як підданого Мо­скви, було покарано батогами, затавровано і відправлено в Сибір, де й губляться його сліди. Івана Гонту, як польського підданого, було передано в руки шляхти, яка по-звірячому розправилася з ватажком. По всій Україні відбулися судові про­цеси над повстанцями з винесенням смертних вироків. Тільки в одній Кодні було страчено близько трьох тисяч людей.

Хоча народне повстання і було придушене, проте Польща заплатила за це сво­їм існуванням. У 1795 році як держава вона зникла з політичної карти світу.

Шевченко згадував, що перші розповіді про Коліївщину він почув від свого столітнього діда, який, за переказами, брав участь у повстанні:

Бувало, в неділю, закривши мінею,

По чарці з сусідом випивши тієї,

Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину, як колись бувало,

Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.

Сусіди, слухаючи ті розповіді, німіли од страху і жалю, і ніхто не бачив ма­ленького хлопчика, який плаче в кугочку, жаліючи титаря. Проте дід Іван був не єдиним, від кого Тарас чув про Коліївщину. Мандруючи «без свити, без хліба, по тій Україні, де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв», малий Тарас чимало наслухав­ся од старих людей про учасників повстання, про Ярему Галайду і чигиринське свято. Бачив хлопчик зруйновані льохи в урочищі Гупалівщина, цвинтар біля Мо­триного монастиря, де були поховані убиті повстанці. У післямові до поеми «Гай­дамаки» Т. Шевченко говорить, що розказує про повстання так, як чув од старих людей, адже якихось історичних розвідок про Коліївщину не читав:

Вибачайте, люде добрі,

Що козацьку славу

Так навмання розказую,

Без книжної справи.

Ці слова свідчать про те, що в поемі Т. Шевченко виклав свою точку зору на зображувані події, яка суперечить офіційній, адже поет не приховує своєї симпа­тії до повстанців.

Повстання закінчилося цілковитою поразкою гайдамаків, але воно слугувало і служить попередженням можновладцям про те, що народ може довго терпіти на­ругу над собою, але, коли терпіння закінчиться, українці згадають про козацьку славу пращурів, про Залізняка і Гонту, і тоді вже ніхто не вбережеться від народ­ного гніву.