Інтимна лірика Лесі Українки. Спекотне літо. Двоє молодих людей блукають полями, вибираються на степові кургани. Здається, ніхто для них не існує: вони — і природа. Сіли на човен, пливуть річкою. Передмістя Ялти, як завжди, прекрасне. Ці двоє закоханих не відрізняються від інших пар. Добре їм, вони молоді…

Це Лариса Косач та Сергій Мержинський. Він, за словами самої Лесі, розуміє і вірить їй. Вона ж кохає його всією душею, але серце Сергія належить іншій. Та все ж таки вони поряд, і більше нічого їй зараз не потрібно. Це було як сліпучий спалах серед суворого життя амазонки.

Спливли за водою літо, осінь, уже й зима. Стан здоров’я Сергія Мержинсько-го погіршувався. Леся неймовірно тяжко переживала хворобу свого любого товариша. Невимовна туга звучить у цей час у її поезії:

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

І вона дійсно кидає все і йде рятувати Мержинського, хоча і сама ледве стала на ноги після своїх недуг. Феноменальна жінка, вона доглядає хворого, пише листи від нього його коханій, а в одну із найтяжчих ночей пише поему «Одержима». Найкращі й нечисленні інтимні вірші Лесі Українки присвячені саме йому. Хоча їх продиктували, на жаль, горе, скорбота, страх перед утратою коханого.

Стосунки поетеси із Сергієм Мержинським — це історія взаємної приязні, товариської підтримки, вірної дружби, духовного єднання і… кохання без відповіді. Під враженням почуттів з’явився вірш у прозі «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами». Біль і відчай, сум і печаль охопили молоду жінку. Слова віршів здаються краплями сліз на папері. Її емоції виражені звичайними словами, близькими багатьом закоханим. Читаєш інтимні вірші поетеси — і перед тобою відкривається інша Леся, не тільки «дочка Прометея» чи співачка «досвітніх огнів», а вразлива любляча жінка, яка не криється ні зі своїм почуттям, ні зі своєю слабкістю. Вона в моїй уяві перетворює поетесу-легенду на прекрасну жінку, яка вміла любити… Кохання — це найдорогоцінніший скарб, якого не можуть купити навіть царі. Кохання — це цілий світ, хоча обіймають його двома руками. І хоча між ними не було і спогадів про обійми чи поцілунки, закохана Леся ладна йти до нього «з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків». Вона звертається з проханням взяти її з собою, щоб опинитися серед цілого поля мрій і згубитися. І саме там, де вони були в житті, зів’януть троянди і будуть пахнути запахом листів коханого.

Леся не бачить себе, свого життя без коханого, хоче жити тільки з ним або загинути з ним. Вражаюче звучать рядки поетеси у вірші «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти», коли вона хоче обняти свого коханого, затулити собою від цілого світу, як плющ прикриває собою руїну. Плющ оберігає від негоди її, а руїна тримає «товариша, аби не впав додолу». Коли ж прийде час і в руїни не вистачить сил встояти, то Леся хоче, щоб вона поховала під своїм камінням і плюща, бо йому не буде для кого жити. У цих образах впізнаєш самовіддану Лесю і хворого Сергія.

Прикро, але нічого не може зробити закохана для єдиного в світі, нічого змінити. Згадується їй легенда про святу Вероніку, яка хотіла хустиною зібрати сльози й піт Христа. Але на хустинці залишився тільки образ Христа у терновому вінку. Тоді і Леся сльози коханого зібрала на білий папір і щоразу, подивившись на нього, «бачила те чудо Вероніки». Про це вона розповіла у вірші «Я бачила, як ти хиливсь додолу».

Два з половиною місяці Леся самовіддано б’ється за життя любого Сергія, але смерть виявилась сильнішою. Змучена, розбита, знесилена, вона після похорону повертається додому. І знову не близьким людям, а тільки білим аркушам довіряє вона свій біль:

Уста говорять: «Він навіки згинув!»

А серце каже: «Ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут, в глибині, і б’ються враз зі мною:

— Я тут, я завжди тут, я все з тобою!..

Вона дійсно вірила, що його душа залишається поряд. Наскільки сильна така віра, щоб нею жити? Заради нього вона не боялася вмерти, заради нього вона змогла жити. Тяжко і довго сумувала Леся за коханим, але не піддалася розпуці, не похилилася. Пізніше вона писала:

Нехай собі минає рік за роком,

Нехай мій вік уплине за водою,

Ти житимеш красою серед квітів,

Я житиму сльозою серед співів.

Треба було жити, прихилити до когось свою зболену душу. Другий чоловік, що мав велике значення для поетеси, — Климентій Квітка. Він був її однодумцехм, товаришем, порадником і — законним чоловіком. Він став її підтримкою і розрадою.

Не перестаю захоплюватися видатною українською поетесою. Вона не зламалася, знайшла сили переплавити у собі горе і продовжила творити шедеври. Велич духу дала право написати: «Я в серці маю те, що не вмирає».