«“Інститутка” – це найкраща перлина нашої літератури». Повість «Інститутка» — це правдива пам’ятка про тяжке життя українсько­го народу за часів кріпацтва та його стихійну боротьбу проти гнобителів і жагуче прагнення до волі.

Повість «Інститутка» Марко Вовчок почала писати в Немирові, а закінчила після чотиримісячного перебування в Петербурзі, де вона зустрілася з Тарасом Шевченком і читала йому свою ще не закінчену повість. Видатні російські мит­ці, метри красного слова захоплено слухали звичайну історію життя українського села, де кріпаки повністю залежать від настрою кріпосника. І байдуже, що таким кріпосником може бути старенька бабуся чи зовсім молоденька панночка, — крі­паки не мають власної волі, вони повністю з усім своїм майном, дітьми, старень­кими батьками належать іншій людині. І це тоді, коли навіть негри в Америці пе­рестали бути рабами.

Марко Вовчок дала гарні імена усім героям повісті, і лише інститутка залиши­лася без імені. Цим письменниця узагальнює образ кріпосниці: не важливо, яке ім’я вона отримала при народженні, головне, що вона недостойна його мати, бо те, як вона збиткується над безправними кріпаками, знищує в ній людську подобу.

Плавно тече розповідь молодої жінки Устини про життя в селі. Поки усім за­правляла стара пані, то ще можна було якось жити; замолоду, кажуть, і в неї «ви­гадочки були чималі», проте під старість ледве ноги волочила. Та коли приїхала після навчання її «унучечка», життя в селі стало нестерпним. Уже на другий день вона показала свій норов: заборонила бабусі займатися плетінням, убрала її в чепчик, дівчат усіх посадила гаптувати, а над Устиною, яка мала її вбирати, збит­кувалася, як сама хотіла. Панночка вже не соромилася бити, щипати, тягати за коси кріпачок; лютувала, як змія, й стара пані, яка згадала свою молодість. Навіть кохання не змінило норов інститутки: коханий став ще одним об’єктом для зну­щання, тим більше, що він не зміг забезпечити панночку розкошами. На хуторі, куди переїхала інститутка з чоловіком, життя селян перетворилося на пекло. Та на тому хуторі Устина зустріла своє єдине кохання — Прокопа. Він теж був крі­паком, але не зміг стерпіти наруги від панночки, заступився за стареньку бабусю, за дружину, і пани оддали його в солдати. Разом із Прокопом вирвалася з неволі й Устина, бо мала право виїхати з чоловіком у місто. Важко було їй і на новому місці, довелося довгих сім років виглядати Прокопа з походу, але вона здобула найголовніше — волю.

Марко Вовчок оповіла про безправне повсякденне життя кріпаків такими про­стими словами, що здається, ніби сама письменниця пережила щось подібне. Не випадково Тарас Шевченко під час читання Марком Вовчком свого на той час не- закінченого твору не стримував хвилювання і декілька разів вигукнув: «Шекспір, справжній Шекспір!» Тарас Григорович одразу ж зрозумів, що українська літера­тура збагатилася новою зіркою. Він щиро полюбив молоду письменницю і нази­вав її донечкою. Марко Вовчок тішила Кобзаря тим, що він не самотній у своє­му творчому виборі, що в літературу вливаються нові сили, що з’явилася близь­ка йому душа, письменниця, яка присвятить свою творчість українському народу.