ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ ТА СОЛОВЕЙ-РОЗБІЙНИК

З міста Мурома, з села Карачарова виїжджав відважний добрий молодець Ілля Муромець. Помолився він рано в церкві в Муромі, а до обідні хотів уже стольного міста Києва дістатися.

Під’їхав він до славного міста Чернігова і бачить: немов чорне вороння, обложило місто військо велике, і не можна ні пішки про­йти, ні конем проїхати, птиця тут не пролітає, сірий звір не пробі­гає. Почав Ілля те військо велике конем топтати та списом колоти, доки його не здолав. Коли ж до самого Чернігова наблизився, пови­ходили звідти жителі чернігівські, міську браму відчинили і про­хали його бути у них за воєводу.

-Не піду я до вас у Чернігів воєводою, — відповів Ілля. — По­кажіть мені краще найпрямішу дорогу до стольного міста Києва.

Сказали йому жителі чернігівські:

-Найпряміша дорога колодами завалена, травою заросла, і давно вже ніхто по тій дорозі не проходив і на доброму коні не про­їздив. Там, біля болота чорного, біля берези кривої2, біля страшної річки Смородини та біля хреста Левонидового  сидить на дубі Соловей-розбійник, Одихмантів син. Свище Соловей по-солов’їному, кричить лиходій-розбійник по-звіриному, і від того посвисту та по­крику вся трава-мурава сплітається, лазурові квіточки осипають­ся, темні ліси до землі пригинаються, а хто із людей надійде — всі мертві лежать. П’ятсот верст найпряміший шлях тягнеться, а круж­ний шлях — тисячу верст.

Пустив Ілля свого коня богатирського і поїхав найпрямішою дорогою. З гори на гору добрий кінь перескакує, з пагорба на пагорб перемахує, а мілкі річки та озерця поміж ніг пропускає.

Як наблизився він до річки Смородини і до болота чорного, до кривої берези і до хреста Левонидового, засвистів тут Соловей по- солов’їному, закричав лиходій-розбійник по-звіриному, і зразу ж богатирський кінь почав спотикатися. Мусив Ілля Муромець бити коня канчуком по крутих ребрах, і кінь помчав далі. Потім узяв свій тугий лук, натяг тятиву і випустив гартовану стрілу в Солов’я-роз- бійника. Влучила стріла Солов’ю в праве око, і покотився той на сиру землю.

Пристебнув Ілля розбійника до правого стремена булатного і повіз по чистому полю до його гнізда. А в тому гнізді Солов’їному були якраз три його дочки улюблені. Глянула старша дочка у віко­нечко та й каже:

-Іде наш батечко Соловей-розбійник чистим полем, на добрім коні сидячи, і везе він чоловіка, до правого стремена припнутого.

Глянула у віконечко середульша дочка.

-Іде батечко по роздоллю, по чистому полю, і везе чоловіка, до правого стремена припнутого.

Подивилася й молодша дочка.

-Іде це чоловік, і сидить він на доброму коні та нашого батеч­ка везе, до булатного стремена припнутого і з правим оком вибитим.

Загукала вона до зятів Солов’їних:

-Ой, чоловіки наші кохані! Беріть ви рогатини звірині, та біжіть на роздолля, в чисте поле, і вбийте того чоловіка.

Похапали зяті рогатини й побігли в чисте поле, щоб убити чоло­віка. Та сказав їм Соловей-розбійник, Одихмантів син:

-Кидайте, зяті мої, рогатини звірині та покличте цього чолові­ка в гніздо Солов’їне, нагодуйте його їжею смачною, напоїть пит­вом медовим1 і наділіть камінням коштовним.

Покидали зяті рогатини і закликали чоловіка до гнізда Солов’ї­ного. Не послухав він зятів і подався далі чистим полем та найпря­мішою дорогою.

А в славному Києві-граді Володимир-князь, із церкви вийшов­ши, обідати збирався у світлиці бенкетній. Аж тут підоспів на князівський широкий двір Ілля Муромець. Зупинив коня серед двору і в палату білокамінну ступив. Хрестом себе осінив, князеві Володи­миру та всім його родичам уклонився на чотири боки. Почав Володимир-князь молодця випитувати:

-Розкажи, з якої ти землі і як тебе по імені, по батькові вели­чають.

— Я із славного міста Мурома, із села Карачарова, а звуть мене Ілля Муромець, Іванів син.

Каже тоді Володимир:

-Чи давно ти з Мурома виїхав і якою дорогою до стольного Києва-града добирався?

-Вранці відстояв я Божу службу у Муромі, а до обідньої служ­би у стольному Києві-граді хотів бути. Проте довелося в дорозі за­триматись, їхав я найпрямішою дорогою до Києва-града, потім їхав повз болото чорне, повз річку Смородину, повз криву березу та хрест Левонидів.

Не повірив йому Володимир-князь:

-Брешеш мені в очі, чоловіче, та ще й насміхаєшся! Біля слав­ного міста Чернігова війська сила-силенна стоїть; там ані пішки пройти, ані конем проїхати, сірий звір не проскочить, чорний во­рон не пролетить.

А біля болота того чорного, біля річки Смородини, біля кривої берези та хреста Левонидового Соловей-розбійник сидить. Як свис­не він по-солов’їному, як закричить по-звіриному, то, хто з людей там опиниться, всі мертві падають.

-Соловей-розбійник на твоєму дворі, — відповів Ілля. — Ви­бив я йому праве око і до стремена булатного його припнув.

Швидко підвівся Володимир-князь, накинув на плече шубу ку­ничу, соболину шапку наклав на одне вухо і вийшов на широкий двір подивитися на Солов’я-розбійника, до стремена припнутого.

-Засвищи-но ти, — повелів йому князь, — по-солов’їному, за­кричи, собако, по-звіриному.

Відповів Соловей-розбійник:

-Не у тебе я сьогодні, князю, хліб їм, тож не хочу тебе і слуха­ти. Я обідав сьогодні в Іллі Муромця і тільки його й послухаю.

Наказав Ілля Муромець Солов’ю-розбійникові князя потішити:

-Ану засвищи впівсвисту солов’їного, закричи впівкрику звіриного!

Відізвався на те Соловей-розбійник:

Мої рани криваві запечаталися, тож не можуть уста мої сви- стати-кричати. Нехай князь наллє мені чару вина зеленого1, вип’ю я а, і рани мої загояться, а уста розтуляться. Отоді вже зможу я засвистати і закричати.

Сказав Ілля князю Володимиру:

-Піди, князю, до світлиці своєї бенкетної і налий там чару вина зеленого, та не малу, а на півтора відра, і піднеси те вино Солов’ю- розбійникові.

Налив князь вина півтора відра, старими медами розведеного. Взяв Соловей-розбійник однією рукою чару від князя, випив її од­ним духом, а тоді як засвище на весь голос по-солов’їному, як за­кричить по-звіриному, і зразу ж усі маківки на теремах покриви­лися, віконця розсипалися, люди у дворі замертво попадали, а Володимир-князь куничою шубою вкрився.

Швидко скочив тут Ілля Муромець на коня, вивіз Солов’я в чи­сте поле, відрубав йому буйну голову, а тоді промовив:

-Досить тобі свистати по-солов’їному та кричати по-звірино­му, досить смутити-сльозити батьків і матерів, досить удовити жінок молодих та сиротити діток малих.

І став Ілля Муромець після цього першим богатирем київським