ЗАПОРОЖЦІ

Над Дніпром, коло славних порогів, у селі Старому Кодаку жив молодий лоцман Карпо Летючий, потомок славних запорожців. Він мав увесь хист і вдачу запорозьку. Високий був, чорнявий та кучеря­вий, гарний з лиця і зі стану, ще й до того сміливий! Батько змалечку брав його на байдаки та плоти, переводячи їх через пороги. Тому Кар­по знав добре всі пороги, всі забори, кожний камінь. І любив їх. Лю­бив летіти стрілою прудким козацьким ходом через пороги, летіти птицею з лави на лаву; слухати, як шумить Дніпро на порогах, як реве Звонець або Дід і обливає бризками його гаряче лице.

Лоцманський отаман дуже любив Карпа і вірив йому, як собі. Тому настановив його керманичем.

Погода була тиха і ясна. Вода в Дніпрі стояла тиха й гладенька, як скло. А байдак швидко наближався до першого порога — Кодаць- кого, що вже стогнав десь унизу, неначе під землею.Якось приплив до порогів багатий купець і попросив дати йому найкращого лоцмана. «Нема в мене певнішого лоцмана, як Карпо Летючий, хоч він і молодий. Посилаю його, то все одно, що й сам їду», — відказав отаман. Після цього благословив Карпа на щасли­ву дорогу і пообіцяв, якщо повернеться живим додому, дати вели- ку-велику плату.

„І ось вже зашуміла вода і заревла. З’явився Кодацький поріг — весь від берега до берега, білий, вкритий піною та бризками. Бай­дак загув і полетів з лави на лаву, рівно як стріла. В одну мить його перенесло через поріг. Вода оббризкала гребців і присипала Карпові кучері. Судно тихо загуло, як порожня бочка. Всі перехрестились”.

Але Дід, чи Ненаситець, усе ревів та стогнав усе дужче та дуж­че, неначе десь ревла череда волів, неначе десь стріляли з гармат, або дзвонили в великі дзвони. Пройшла хвиля, і перед Карповими очима встали з води дванадцять Дідових лав, страшних, сердитих, біснуватих. Враз вітер ухопив судно і зніс набік… В душі в КарпаПід керівництвом Карпа Летючого судно перестрибнуло цей поріг. А після нього й інші: Звонецький, Сурський і Лохманський пороги. Смілива й горда душа керманича палала щастям.

похололо… Він сам кинувся до стерна, закричав на гребців, але нічо­го не міг удіяти. Страшний камінь Крутько вхопив байдак і обкру­тив його навколо себе, зламавши стерно. Гребці здійняли руки до Бога, і Карпо втратив пам’ять…

Дивиться керманич униз і бачить місце гарне, як рай, про яке тільки в казках розказують. Усе місце зеленіло гаями, лужками, садками, виноградом. Між зеленою травою цвіли всякі квітки. Кар­по бачив під самою скелею, де він лежав, пишний рожевий кущ, чув навіть пахощі від рож і васильків. Зверху, з-під водяної стелі, на скелі висіло латаття з широким листом, з білими та жовтими квітка­ми, висіло купами дрібне, як пух, зелене підводне зілля… Скрізь світило сонце. Краса того місця так причарувала Карпа, що все його життя, змалку і до парубоцтва, здалось йому якимсь сном. Йому хотілось тільки дивитись то на сади, то на скелі, то на кришталеву стелю, синю від синього неба, а часом блискучу, як цвіт веселки.

„За мить побачив Карпо внизу двох чоловіків. На них були ви­сокі чорні шапки з червоними верхами, сині кунтуші з рукавами навідкид. Чоловіки сказали йому стрибати до них. Карпо скочив і зараз почув, що він тихенько спускається на землю, як обережна птиця спускається з неба на дерево. Ті люди піддержали його за руки і поставили на траву. Після цього спитали в хлопця, звідки він і навіщо прибув сюди. Та за мить один з них сам здогадався, що лоц­ман з України”.

Дивлячись на тих чоловіків, Карпо трохи злякався, і здивував­ся, і замилувався: такі вони були високі, рівні, дужі! Такі вони були гарні на вроду, що він таких людей не бачив ні між панами, ні між простими селянами.

Між тим чоловіки спитали: «Чи вже ж тепер на Україні стали такі маленькі та мізерні люди?» Карпо відповідав, що усі.

Від цих двох Карпо довідався, що вони — запорожці, що місце, яке він бачить — це Запорізька Січ, що головний у них — гетьман.

„Саме до гетьмана і повели Карпа. Але перед цим він був пред­ставлений козацькому товариству. Всі козаки були високі, рівні та здорові; всі були гарні, повбирані в гарну одежу, неначе в свято або в неділю. Вони стиха розмовляли, а Карпові здалося, що то ревуть страшні Дніпрові пороги.

Дорогою хлопець побачив високу кам’яну стіну, під якою був пишний сад. В тому саду росло всяке дерево, на якому висіли спілі яблука та груші, червоніли вишні та черешні, червонів та жовтів спілий виноград, порозкладавши широкий лист і важкі кетяги ягід скрізь по камінню. У саду, на лавках, сиділи старі запорожці з боро­дами, білими як сніг, і чорними вусами. Потім Карпо побачив дру­гий сад, весь зелений, весь засаджений квітками. З.того саду лився гарний та дзвінкий чоловічий голос, що співав дуже старовинну ко­зацьку думу. Це співав сивий кобзар, сидячи на камені, а кругом його сиділи й стояли козаки середніх літ.

Прийшовши до гетьмана, запорожці повідомили, що прибув чоловік з України.

Гетьман тільки тоді кинув оком на Летючого, довго дивився на його, і дві сльози впало з його очей на землю. На тому місці вже ле­жали дві рожі.

Хлопець був прийнятий дуже ласкаво: «Сину мій любий, сину мій милий! Я б тебе обняв, та боюсь задушити тебе від моєї великої сили, від щирого серця, — промовив гетьман і стиха поцілував Ле­тючого. — Скажи ж мені, сину, що там діється на Україні? » Карпо Відповідав, що нічого особливого не відбувається.

«Чи пам’ятають на Україні про гетьмана й козаків? Чи згаду­ють? » — питав далі гетьман. Керманич відповів, що трохи пам’ята­ють, щось чули від кобзарів, та й усе.

І пішли козаки у супроводі гетьмана у церкву, помолитися за Україну.Тоді гетьман важко зітхнув і поклав свою булаву на камінь. З ка­меня так і бризнули левкої та фіалки кругом булави, а виноград оплів навкруг камінь і послався по траві. Гетьман відв’язав меч і застромив у камінь. Меч увігнався в скелю як у віск, а з-під меча задзюрчала кров. Гетьман тихою ходою виступив уперед, і козаки розступились на обидва боки. Гетьман був вищий і кращий від усіх запорожців: високий, як Палій, гарний, як Мазепа, сміливий, як Богдан Хмельницький. Його лице блищало, як раннє сонце.