І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ…

Все минає: ранки і вечори, потомлений люд знову спочиває.

Тільки ліричний герой плаче день і ніч «на розпуттях велелюдних». Ніхто не хоче цього бачити і чути.

Людей запрягають у тяжке ярмо, лихом засівають землю. Поет просить людей схаменутися, відродити свою країну.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого.

Українці зовсім забули свої корені, свою історію. Тепер вони слухають  що їм скажуть німці про них же самих. Україна перевертається від такого лиха. Поет пророкує, що від чужої науки добра не буде, а буде багато лиха.

Немає своєї мудрості у дітей, бо не вчать їх батьки. Німець розказує, хто ми є такі. А ми забуваємо свою мову та історію.

Необхідно дізнаватися про свою історію, не забувати про славу козаків, розпитувати дідів, звідки пішли українці. Адже навіть землю віддаємо чужинцям!

Немає вже старої слави, хоч і хваляться сучасники, що перемогли Польщу. Розпинають Україну власні діти гірше за чужинців.

Не дуріте самі себе!

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому…

Треба пам’ятати славу своїх дідів. Могили козацькі — вічне на гадування потомкам. Оживе ще колись слава України.