Хліб, як сонце, — кажуть люди, хліб, як сонце, — з нами всюди. Ще змалку мене привчали поважати звичайну паляни­цю. Чому? Я вважаю, паляниця — це витвір тяжкої праці багатьох людей. Навіть у маленькому її шматочку — час­тинка крові, поту, думки агрономів, колгоспників, шоферів, пекарів, продавців та інших.

Ось чому хліб, паляниця — це наше найдорожче багатство. Поважати паляницю — це поважати тих, хто приймав участь у її виробництві. Але ж є ще одна причина того, що хліб (паля­ниця) вважається найдорожчим багатством: він — символ добробуту, достатку людського життя. Є хліб — є життя, немаг хліба — немає життя, є тільки існування. Багато зусиль для того, щоб життя сучасної людини було повноцінним, прикла дають хлібороби. Ось чому хліб та велична хліборобська душа увічнені в творах українських поетів і письменників.

Хліб, повага до нього — один з найважливіших моментів у творчості Михайла Стельмаха (згадаймо, що слово “хліб” є од­ним із компонентів у заголовку роману “Хліб і сіль”). Схиляю­чись перед могутньою силою землі, письменник так само низь­ко схиляється перед вінцем зусиль трудящої людини — перед зерном, яке закільчилось у ґрунті, заколосилось та добірним золотом лягло в повні засіки. Земля і хліб — ось та міцна осно­ва, яка родить людське щастя. Багато на сторінках романів “Кров людська — не водиця” і “Велика рідня” зустрічаємо афорис­тичних висловлювань про землю (“земля не може жити без сон­ця, а людина — без щастя”, “своя земля, наче дитина, здається найкращою”). Віддаючи своє натхнення оспівуванню землі та хліба, М. Стельмах на сторінках своїх творів складає величаль­ну пісню праці народній, завдяки якій земля й родить хлібом.

Тема хліборобської праці не залишається без уваги в тво­рах Д. Павличка.

Цей хліб, що світить на моїм столі,

Поборює мою печаль і стому, —

сказав відомий український поет про звичайну паляницю. Хліб для Павличка — запорука безсмертя, окраса вільної праці селянина. Ось один із селян: “Вдень і вночі, на сонці і в тумані блискочуть і шумлять його плуги”. Так починаєть­ся сонет “Тракторист”, герой якого невтомний у праці й вод­ночас романтик (у сні мчить на ракетоплані). Усмішка про­яснює його обличчя, тому що сон мине, а дійсність щедріша від будь-якої фантазії (“в зерні пшениці більше дива, аніж в зорі, що з’ятрює блакить”). Ліричний герой сонета “Зерно” знає, що не всі задумані плани встигне здійснити. Однак він мріє відродитися в пшеничному зерні, вічно нести в серці сонце й доброту, йдучи рідним полем.

Краса достиглої ниви радує й тішить серце А. Малишка. Цей український поет у своєму вірші “Урожай” славить уро­жай як плід мирної праці людей. Разом з автором ми ми­луємося полями в теплий літній вечір, коли міддю виблискує освітлене сонцем просо, медом пахне гречка і коли аж до неба, до обрію гонить золоту хвилю пшениця. Прекрасна нива і в грозу, під перекати грому, освітлена блискавицями, щедро зрошена рясним дощем. Це ліричний пейзаж, яких багато в поезії А. Малишка. Він пройнятий глибоким відчуттям краси і  невичерпного багатства рідної природи, радістю за той достаток, що його дає природа людині. Та тільки невтомною працею здобувають люди її скарби. Тому й прославляє поет людину праці, творця врожаю.

Почуттям любові до трудящої людини та й прагнень зігрітий вірш Л. Малишка “Балада про колосок”. Залишивши рідну землю ю, боєць взяв з собою грудочку землі, в якій було зернятко пшениці. Два роки в боях і тривогах зберігав боєць цю землю. І от — на втіху всього взводу проросло в грудці те зернятко; проросло воно від тепла солдатського серця, від крапель про­литої солдатом крові, від дихання його бойових друзів. По­клали солдати зернятко в ґрунт і дивляться хазяйським оком, як підводиться вгору пшеничний колосок. Колосок, який проріс із грудочки землі, набуває у вірші символічного значення. Це образ людської праці, що творчість будує, вирощує хліб.

Саме за мирну працю, за хліб на столі воював ліричний герой вірша Бориса Олійника “В оборону хліба”. Відбулася серйозна розмова героя твору — людини дорослої — з юна­ком; приводом до бесіди став неетичний, жорстокий вчинок хлопця: за браком м’яча він футболив хлібину. Як же зреа­гував на це літній чоловік — герой вірша? Він не лається, не повчає. Поет створює низку образних означень: “весела кеда” футболіста-невдахи “під серце влучила носком”. Футболити хлібиною — це означає ображати найсвятіший витвір люд­ської праці, принижувати саму честь людини, адже в хлібові “народна світиться душа”. Від удару по хлібові у фронто­виків відкривалися старі солдатські рани, “потемніло в оці” тим, що пухли з голоду. Б. Олійник виступає “в оборону хліба”, захищає його від тих, що не розуміють народного звичаю:

Нас кликав хліб на добре, чесне діло…

До братнього, трудящого коша.

Оригінально тему про хліб і працю коло нього розкриває

І.   Драч у своєму “Етюді про хліб”:

Яйце розіб’є, білком помаже,

На дерев’яну лопату — та в піч,

І тріскотітиме іскрами сажа —

Мініатюрна зоряна ніч.

Про дійову особу можна тільки здогадуватися — це, ма­буть, мати. Останній рядок поетичного етюду звучить як за­ключний акорд симфонії про подію буденну, але піднесену до розряду діянь визначних:

І зачарується білена хата З сонця пахучого на столі.

“Хліб — як сонце”, — каже народ.

Одного разу я бачив, як стомлений агроном тримав у ру­ках зерна нового врожаю. У нього були щасливі очі. Я мрію пізнати в житті таке саме щастя. Щастя від свідомості, що ти зробив хороше, корисне для людей діло. Мені часом стає аж ніяково, коли звідусіль чую: “любіть землю”, “кохайтеся в хліборобській праці”. Можливо, я трохи перебільшую, але мені здається, що оті розмови про “тумани”, “жайворонка в голубо­му небі”, про те, як пахне рілля і задумливо шепоче ліс, і про інші “принади” — вони просто нікому не потрібні. Не дивуй­теся. Я поясню. Це таким способом, певне, прагнуть прилу­чити нас до землі. Але ж це все одно, що умовляти мене чи моїх друзів полюбити своїх батьків.

Я й без того люблю землю. І не тільки тому, що мені подо­баються жайворонки й верби над ставом. Я знаю її, мою зем­лю, і порепану від спраги, й набряклу від дощів, що ллють без перепочинку, вимиваючи родючі соки. А все одно люблю, бо вона моя. Моя і батьків моїх.