Харківська літературна династія. Колись цей край називали Диким полем. Дивна краса його широких степів, буйних лісів та прозорих річок нестримно вабила сюди полчища чужоземців. Тут точилися жорстокі січі, в яких вирішувалась доля цього мальовничого куточка землі.

Тут все кінчалось.

Тут був край землі.

Тут і великі роси, і малі Однаково вкраїнцями були,

У смерті й життя ходили скраю… пише у вірші «Слобожанщина» сучасна харківська поетеса Олександра Ковальова, художньо осмислюючи історію рідного краю. Чула ця земля стогін і плач, і клич бойових сурм, і тупіт звихрених козацьких коней. Перелила свою зажуру й ніжність у кришталеві мелодії диво-пісень, що забриніли у віщих струнах сивих кобзарів. Народила світові багатодітну сім’ю яскравих художніх талантів, що збагатили українську літературу своїми самобутніми творіннями.

Ця земля закарбувала для віків сліди свого ясночолого мислителя й поета Григорія Сковороди. Вони ведуть нас до древньої лісової криниці, джерельна чистота якої затінена густою кроною могутніх дубів із їхнім глибокодумним гомоном. Наш славетний земляк викопав цю криницю понад два століття тому. А її цілющі води й досі ваблять усіх, хто не байдужий до краси й мудрості поетичного слова. Сковорода любив цей тінистий ліс, цей крислатий дуб, це криштальне джерело, від якого розтеклося безліч доріг у близькі й далекі світи. Скільки тих доріг сходжено філософом у пошуках істини людського буття! Він пізнав ціну самотності, гармонію життя, висоту польоту просвітлілої душі. У збірці «Сад божественних пісень» поет щедро ділиться своїми мудрими відкриттями, проповідує справжні життєві цінності:

Чистий можеш буть собою,

То нащо тобі броня

І шолом над головою?

Не потрібна і війна.

Григорій Сковорода став одним із засновників харківської літературної династії. Іншим, не лише славетним, вважаємо батька української прози Григорія Квітку-Основ’яненка. З ним пов’язана історія становлення й розвитку харківського театру, який став яскравим виявом духовного життя нашого міста. Повісті письменника «Маруся», «Конотопська відьма», п’єси «ИІельменко-денщик», «Щира любов», «Сватання на Гончарівці» захоплюють своїм національним колоритом, оптимізмом, любов’ю до українського простолюду. Уперше в літературі селянина було змальовано не приреченим і покірним долі, а здатним на активні, рішучі дії. Захисником українського народу виступав також відомий поет, ректор Харківського університету Петро Гулак-Артемовський. У своїх творах «Справжня добрість», «Батько та син», «Дві пташки в клітці» він звертається до загальнолюдських проблем, засуджує гноблення в усіх його формах. Сатирична байка «Пан та Собака», де письменник піддає різкій критиці кріпацтво, стала помітним явищем в українській літературі.

Так, багатий на таланти наш край. Тут, у колишній Харківській губернії, народилися Борис Грінченко та Павло Грабовський. Справжні сини українського народу, вони глибоко співчували усім скривдженим і знедоленим. Поеми Б. Грінченка оспівують славну історію нашого народу. П. Грабовський у своїх поезіях звертається до братів по нації з палким закликом єднатись у боротьбі за відродження рідного краю: Бажав би я, мій рідний краю,

Щоб ти на волю здобувавсь,

Давно сподіваного раю

Від себе власне сподівавсь.

Естафету самовідданої любові й полум’яного художнього слова прийняли від старшого покоління гранослови нової епохи: О. Копиленко, І. Вирган, І. Багмут, Р. Третьяков, І. Муратов, Л. Первомайський. Своєю творчістю вони примножували славу літературного Харкова. Широке суспільне визнання здобув, наприклад, роман Петра Панча «Гомоніла Україна», де майстерно змальовано широкі картини запеклих битв нашого народу проти польського панства за волю України. У творі яскраво постають високий патріотизм, героїчний дух, безстрашність козаків, мудрість і далекоглядність Богдана Хмельницького, полководське мистецтво Максима Кривоноса. Це роман-дума, кожен рядок якого дихає поетикою українського фольклору.

Свято шанує мистецькі традиції рідного краю й сучасне покоління харківських письменників, представлене іменами Віктора Бойка, Івана Перепеляка, Ольги Тараненко, Наталії Матюх, Анатолія Перерви, Ірини Мироненко… У їхніх творах оживає трагічна й героїчна історія України, вчувається болісна тривога за її майбутнє. Так сучасне й минуле перегукуються у збірці Олексія Ковалевського «Сонцевир»:

Он Січ розп’ята. Змовкла мати.

На місці хати —

Сон-трава.

А там — Чорнобиль Звівся катом,

Цвяхи в долоні забива!

Оцей шевченківський біль за долю України об’єднує всі покоління митців слова рідного краю. Бо всі вони йшли стежкою в житті — тією, що веде до чистої лісової криниці мудрості, святості й краси. А назад верталися різними дорогами, що розійшлися врозтіч від того дивного джерела натхнення… Та все одно не губили один одного, бо всі шляхи вели їх до людей, до України, до поезії. А сила таланту й любові творила справжнє диво — той величний священний Храм Слова, що очищає людську душу, відкриває для неї нові високі горизонти.

Ознайомлюючись із шедеврами світового мистецтва, ми часом забуваємо про те, що поруч. А не варто!

Ми живемо в місті з цікавою історією і різноманітним мистецьким життям. Це тут, на Харківщині, ми можемо знайти …сліди,

Не змиті вічності дощами,

Мандрівника Сковороди

(М. Рильський, «Слово про рідну матір»)

В Бабаях біля джерела збиралися люди, щоб послухати його мудрі поради, зараз там знаходиться його музей. Існує й інша пам’ятка про цього видатного філософа та поета —- саме з його допомогою було відкрито в Харкові перший в Україні університет, хоча сталося це через багато років після його смерті. Та й іншими цікавими іменами багатий мій рідний край.

Один Квітка-Основ’яненко чого вартий — видатний письменник і драматург, редактор першого в Україні журналу, він теж брав безпосередню участь у заснуванні Харківського університету. З багатьох його творів ми дізнаємось про вигляд нашого міста майже двісті років тому.

У Харківському університеті працював викладачем П. Гулак- Артемовський.

У Харкові писав свої байки Є. Гребінка. Неподалік від нашого міста народився один із найвизначніших поетів кінця XIX століття П. А. Гра- бовський. Чи не Харківською була у тому числі та земля, про яку він писав, підсумовуючи свій життєвий шлях:

Я не літав в надзоряні країни,

Я все державсь бездольної землі.

Боровся я за щастя для людини,

За світло в чорній млі.

Особливо багато видатних імен зібралось у Харкові, коли він був столицею України. Тут жили і працювали П. Тичина і В. Сосюра, Остап Вишня і Ю. Яновськнй, М. Еллан-Блакитний і М. Хвильовий.

До речі, про Хвильового — ця людина трагічної долі посідає особливе місце серед пореволюційних письменників. Вразливий і гордий, спочатку він був у захваті від змін, що ніби обіцяли людям довгоочікувану волю. Його вірші та новели входили до шкільних підручників, його пісні співав народ. Але коли почалися репресії, Хвильовий був приголомшений. Він гарячково шукав пояснень, виходу, і не знайшов їх. Пролунав трагічний постріл. Болем відгукнулося самогубство письменника в багатьох серцях…

Схожа доля спіткала і відданого революції прекрасного поета М. Еллана-Блакитного, вірші якого також входили до шкільних хрестоматій:

Ударом зрушив комунар Бетонно-світові підпори.

І над розвіяністю хмар —

Червоні зорі.

Жорстокою виявилась омріяна революція. Поет був репресований і загинув, проживши усього 31 рік.

Але найбільше про письменників, що творили саме в Харкові, можна довідатися в особливому будинку «Слово», в якому жили і живуть митці. Про нього згадувала в евакуації поетеса Наталя Забіла:

І знов мені наснився Харків,

Такий, як був у літні дні.

В прозорій млі зелених парків,

В невтомній людській метушні.

Іду кудись з будинку «Слово»

У колі радісних облич,

І мій товариш випадково і

Іде, всміхаючись, навстріч.

З цього будинку пішов на війну обдарований письменник Вадим Собко і повернувся звідти покаліченим.

З третього курсу ХДУ пішов добровольцем на фронт Олесь Гончар — один із найкращих українських прозаїків, що закликав нас берегти собори своїх душ. Ще один поет-харків’янин — Василь Бондар — став партизаном у 14 років. Щиро любив рідне місто ще один колишній фронтовик — Ігор Муратов. Це його слова: «На Харків мій ніяк не надивлюсь…». Цього поета й письменника «милістю Божою» майже замовчували, бо під час війни він непритомним потрапив у полон.

Але не можна забувати і про російськомовних літераторів, що жили і живуть у Харкові, чия творчість була тісно пов’язана з Україною. Харків може пишатися таким поетом, як Борис Чичибабін.

«С Украиной в крови я живу на земле Украины», — гордо заявляв він.

Було ще багато імен дуже талановитих, але менш відомих харків’ян: М. Козак, А. Перерва, І. Мироненко, І. Перепеляк, Л. Таран, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка С. Сапеляк та багато-багато інших.

Можна було б сказати і про іншу красу та її творців, пов’язану з нашим Харковом: живописну, музичну, архітектурну тощо. Але це вже інша тема, хоч і свідчить вона про талановитість наших земляків, тож обмежимося дивосвітом літературним. Головне — побачити його. Він — поруч.