Гроза. Якось теплим вересневим днем ми пішли з хлопцями до лісу. Сонечко гаряче припікало. Блакитне небо було чисте і прозоре. Жовто-багряне листя весело шелестіло від подиху легенького вітерця.

У лісі було дуже урочисто. Сонячні промінчики падали на золотаве листя, створюючи атмосферу свята і гармонії.

Грибів ми не знайшли, хоч шукали дуже старанно. Мабуть, причина була в тому, що дощів вже довго не було, земля пересохла та потріскалася.

Невдовзі ми натрапили на кущі, які рясніли від горіхів. З великим завзяттям ми взялися за роботу і не помітили, як за лісом причаїлася небезпека.

Зненацька налетів страшний вихор, дерева захиталися від його міцних поривів, сліпучо-вогняна блискавка роз­тинала хмари. Ми зовсім розгубилися, бо додому було да­леко, а тут залишатися дуже небезпечно.

Оскаженілий вітер шаленів, дощ лив як з відра. Здава­лось, що осінній грозі не буде кінця.

Нарешті вітер вгамувався, дощ знесилився і перестав. Ми промокли до нитки, але було радісно йти по розмоклій ріллі і нести повні кошики з лісовими горіхами.