Найвидатнішим явищем в українській літературі XVIII століття була творчість мандрівного філософа Григорія Сковороди.

1788 року, коли Катерина II проїжджала Україною, її посланець застав Сковороду під Харковом на Лисій горі і передав філософу запрошення цариці на постійне проживання при дворі. Філософ відповів:

Мне моя свирель и овца

Дороже царского венца.

Григорій Сковорода — філософ, просвітитель, поет необхідно звернутися до епохи, в яку він жив і творив. Життя та діяльність Г. С. Сковороди припадає на останні три чверті XVIII століття і пов’язані із соціально-економічними процесами того часу.

Формування філософського вчення Сковороди припадає на той час, коли на Правобережній Україні 90-х років досяг апогею гайдамацький рух, що був виявом боротьби народу проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гноблення з боку польської шляхти. Відгомін Гайдамаччини поширювався і на Лівобережжя, де жив Г. С. Сковорода. За його життя відбулося пуга-човське повстання (1773—1774 рр.), що мало великий резонанс і на Україні, народ якої перебував у кріпосницькому ярмі. Усі ці події визвольної боротьби знайшли відображення у філософській спадщині Сковороди. Певні їх відгуки виразно відчутні в листах і творах періоду формування його світогляду.

Сковорода на кожному кроці бачив навколо себе жорстоких поміщиків, пройнятих жадобою до збагачення та домаганням зрівнятися в правах з російським дворянством.

Огиду й осуд викликають у Сковороди прояви нової буржуазної психології та моралі, пов’язані з народженням і розвитком у надрах феодального ладу капіталістичних відносин. Але особливо бридку картину звичок і вчинків являє собою життя окремих представників духовенства.

Світ, у якому панує суспільна нерівність, у якому імущі верстви, не обмежуючись володінням маєтками, посадами, нещадно політично і духовно гноблять трудящих, — цей огидний світ Г. Сковорода не бажав сприйняти. Мислитель не тільки негативно ставиться до такого світу, але шукає й засобів боротьби з ним.

Сковорода повстає проти всіх сил соціального поневолення людини і насамперед проти влади речей, багатства, здирства, користолюбства, наруги над вільним потягом людини до відповідної її нахилам «сродної праці».

Вихований у трудовому житті ще не покріпаченої козацької родини, він сприймає все, що руйнує життя, як ворожий, не відповідний людині, її справжній природі світ, світ морального розтління, влади речей, розпусти, зажерливості, духовної спустошеності. Саме цей світ мав на увазі просвітитель, коли казав: «Світ ловив мене, але не спіймав».

Бажання більше побачити спонукало Сковороду поїхати за кордон, він подорожував Австрією, Словаччиною, Польщею, побував у Німеччині. З порожніми кишенями, але збагачений досвідом повернувся він на батьківщину.

Тут Сковорода спробував зайнятися педагогічною діяльністю як викладач піїтики в Переяславському колегіумі. Відкинувши старі поетичні зразки і поставивши викладання піїтики за Ломоносовим і Тредіаковським, Сковорода звернув на себе увагу переяславського єпископа, який запропонував йому повернутися до старих засобів викладання. Філософ відповів на це латинським прислів’ям: «Одна річ — єпископський жезл, інша річ — пастуша сопілка» (не сунь, мовляв, єпископе, свого носа до того, чого не знаєш).

Опинився Сковорода без роботи. Деякий час був домашнім учителем у поміщика, учителював кілька років у Харківському колегіумі, але й цю посаду змушений був покинути, бо влада визнала його неблагонадійним як поширювача небезпечних думок.

Не раз умовляли Сковороду стати монахом Київської лаври, говорили, що Сковорода міг би бути «стовпом і окрасою монастиря», на що він відповів: «Досить і вас, стовпів неотесаних».

З 1766 року і до кінця свого життя Сковорода лишився мандрівним учителем.

Великий філософ і мислитель навчав, де тільки міг: у школах, на базарах, по хатах, на вулиці.

Він вважав, що освіта, культура повинні бути доступні не тільки небагатьом «жерцям науки», а й широким масам народу. Він боровся за те, щоб зробити науку надбанням трудящих. Коли йому вказали на те, що нібито маси не здатні до засвоєння положень науки, нібито простий народ спить, поет відповів: «Всякий сон пробудний, і хто спить, той не мертвечина, й не одубіле мертве тіло. А коли виспиться, так проснеться, коли намариться, то очуняє й набере відваги».

Отже, Сковорода був твердо впевнений, що прийде прекрасне майбутнє, «второе время», і вогонь знищить усе мертвенне. І земля стане «землей живых, страной в царстве любви, без вражды и раздора, где все общее». У майбутньому «в горне Руси вижу все новое: новых людей, новую тварь, новое творение и новую славу. О, как мне тогда и легко, и весело, и мило, и любо, и вольно». В ім’я цього майбутнього жив і працював великий філософ, просвітитель, поет.