Грей. Якщо Цезар вважав, що краще бути першим на селі, ніж другим у Римі, то Артур Грей міг не заздрити Цезареві щодо його мудрого бажання. Він народився капітаном, хотів бути ним і став ним.

Величезний будинок, в якому народився Грей, був похму­рий усередині й величний зовні. До фасаду прилягали квітник і частина парку. Кращі сорти тюльпанів — сріблясто-голубих, фіолетових і чорних з рожевою тінню — вигинались у газоні лініями примхливо кинутих разків намиста. Старі дерева у пар­ку дрімали в розсіяному півсвітлі над осокою покрученого струмка. Огорожа замку, бо це був справжній замок, складала­ся з витих чавунних стовпів, з’єднаних залізним візерунком. Кожен стовп вивершувався пишною чавунною лілеєю; ці чаші, виповнені масла в урочисті дні, палали в нічній темряві великим вогняним строєм. Батько й мати Грея були гордовиті невільни­ки свого становища, багатства й законів того суспільства, щодо якого могли говорити “ми”. Частина їх душі, зайнята галереєю предків, майже не гідна уваги, друга частина — уявлюване про­довження галереї — починалась маленьким Греєм, приреченим за певним, наперед складеним планом прожити життя і вмерти так, щоб його портрет міг бути повішений на стіні не на шкоду фамільній честі. В цьому плані припустилися невеликої помил­ки: Артур Грей народився з живою душею, зовсім не схильною продовжувати визначену наперед фамільну лінію.

Ця жвавість, ця дивна незвичайність хлопчика почала ви­являтися на восьмому році його життя; тип рицаря химерних вражень, шукача і чудотворця, проявлявся в Греї ще тоді, коли, приставивши до стіни стілець, щоб дістати картину, яка зо­бражувала розп’яття, він вийняв цвяхи із закривавлених рук Христа, тобто просто замазав їх голубою фарбою, поцупленою в маляра. В такому вигляді він вважав картину більш стерп- ною. Зацікавлений своєрідним заняттям, він почав уже зама­зувати й ноги розп’ятого, та його застукав зненацька батько. Старий зняв хлопчика зі стільця за вуха і спитав: Нащо ти зіпсував картину? Я не зіпсував. Це робота знаменитого художника. Мені байдуже, — сказав Грей. — Я не можу допустити, щоб при мені стирчали з рук цвяхи і текла кров. Я цього не хочу.

У відповіді сина Ліонель Грей, заховавши під вусами посміш­ку, впізнав себе й не покарав.

Грей невтомно вивчав замок, роблячи разючі відкриття. Наприклад, на горищі він знайшов сталевий лицарський мот­лох, книги, оправлені в залізо і шкіри, зотлілий одяг і зграї голубів. У льоху, де зберігалось вино, він набув цікавих знань щодо лафіту, мадери, хересу… В одному місці були закопані дві бочки кращого Аліканте, яке існувало за часів Кромвеля, і винар, показуючи Грею на порожній куток, не пропускав нагоди повторити історію славнозвісної могили, в якій лежав мрець, жвавіший, ніж зграя фокстер’єрів… Ну, ось що, — казав Польдішок Грею, сідаючи на порож­ній ящик і набиваючи гострий ніс нюхальним тютюном, — бачиш оте місце? Там лежить таке вино, за яке не один п’я­ниця дав би згоду вирізати собі язика, коли б йому дозволили хильнути невеличку скляночку. В кожній бочці сто літрів ре­човини, від якої вибухає душа, а тіло перетворюється в неру­хоме тісто. Колір цього вина темніший за вишню, і воно не потече з пляшки. Воно густе, як добрі вершки. Воно містить­ся в бочках чорного дерева, міцного, як залізо. На них по­двійні обручі червоної міді. На обручах напис латиною: “Мене вип’є Грей, коли буде в раю”. Цей напис тлумачився так ши­роко й по-різному, що твій прадід, високорідний Сімеон Грей, побудував дачу, назвавши її “Рай”, думав таким чином пого­дити загадкове пророчення з дійсністю шляхом простодушно­го дотепу. Але що ти думаєш? Він помер, тільки-но почали збивати обручі, від розриву серця, — так хвилювався ласий ді­дусь. Відтоді до цієї бочки не торкаються… Ці бочки привіз у тисяча сімсот дев’яносто третьому році твій предок, Джон Грей, з Лісабона, на кораблі “Бігль”; за вино було сплачено дві тисячі золотих піастрів. Напис на бочках зробив майстер зброї Веніамін Ельян з Пондішері. Бочки вкопано в грунт на шість футів і засипано попелом з виноградної лози. Це вино ніхто не пив, не куштував і не куштуватиме. Я вип’ю його, — сказав якось Грей, тупнувши ногою. От хоробрий юнак! — зауважив Польдішок. — Ти вип’єш його в раю? Авжеж. Ось де рай!.. Він у мене, бачиш? — Грей тихо засміявся, розтуливши свою маленьку руку. Ніжна, але твер­дих обрисів долоня освітилася сонцем, і хлопчик стис пальці її в кулак. — Ось він, тут!.. То тут, то знову нема…

Кажучи це, він то розкривав, то стискував руку і, нарешті, задоволений зі свого жарту, вибіг, випередивши Польдішока, темними сходами до коридора нижнього поверху.

Відвідування кухні було суворо заборонене Грею, та, відкрив­ши вже цей надзвичайний світ, що палахкотів полум’ям печей, світ пари, кіптяви, шипіння, клекотіння киплячих рідин, стуко­ту ножів і смачних запахів, хлопчик старанно відвідував величез­не приміщення… Грей не був ще таким високим, щоб зазирнути в найбільшу каструлю, яка вирувала, наче Везувій, але почував до неї особливу повагу; він з тремтінням дивився, як її поверта­ють дві служниці; на плиту вихлюпувалась тоді димна піна, шипіла, і пара, підіймаючись од плити, хвилями виповнювала кухню. Одного разу рідини вихлюпнулось так багато, що вона ошпарила руку одній дівчині. Шкіра вмить почервоніла, навіть нігті стали червоні від приливу крові, і Бетсі (так звали служ­ницю), плачучи, натирала маслом ушкоджені місця. Сльози нестримно котились по її круглому переляканому обличчю.

Грей завмер. В той час, коли інші жінки клопотались біля Бетсі, він пережив відчуття гострого чужого страждання, яко­го не міг зазнати сам. Чи дуже тобі боляче? — спитав він. Спробуй, то взнаєш, — відповіла Бетсі, накриваючи руку фартухом.

Насупивши брови, хлопчик видерся на ослін, набрав дов­гою ложкою гарячої юшки (сказати до речі, це була юшка з бараниною) і хлюпнув на згин кисті. Враження було не ве­лике, але слабкість від сильного болю примусила його похит­нутись. Білий, як борошно, Грей підійшов до Бетсі, заховав­ши палаючу руку в кишеню штанців. Мені здається, шо тобі дуже боляче, — сказав він, промов­чавши за свою спробу. — Ходімо, Бетсі, до лікаря. Ходімо ж!

Він наполегливо тягнув її за спідницю, а прихильники до­машніх засобів тим часом навперебій давали служниці рятівні рецепти. Та дівчина, яку дуже мучив біль, пішла за Греєм. Лікар послабив біль, зробивши перев’язку. Лише після того, як Бетсі пішла, хлопчик показав свою руку.

Цей незначний епізод зробив двадцятирічну Бетсі і десяти­річною Грея справжніми друзями. Вона набивала його кишені пиріжками і яблуками, а він розповідав їй казки й інші історії, вичитані в своїх книжках. Одного разу він дізнався, що Бетсі не може вийти заміж за конюха Джіма, бо в них немає гро­шей, щоб завести господарство. Грей розбив камінними щип­цями свою порцелянову скарбничку та витрусив звідти все, — це становило близько ста фунтів. Вставши рано, коли безпри­данниця пішла на кухню, він пробрався до її кімнати і, засунув­ши подарунок у скриню дівчини, накрив його короткою запис­кою: “Бетсі, це твоє. Ватажок зграї розбійників Робін Гуд”.

Переполох, до якого призвела на кухні ця історія, набрав таких розмірів, що Грей мусив признатися в тому, що він учинив підлог. Він не взяв грошей назад і не хотів більше говорити про це.

Його мати була однією з тих натур, яких життя відливає в готовій формі. Вона жила в напівсні забезпеченості, коли ви­конувалось кожне бажання звичайної душі; тому їй не лиша­лось нічого робити, як радитися з кравчинями, лікарем і дво­рецьким. Але пристрасна, майже релігійна любов до своєї чудної дитини була, мабуть, єдиним клапаном тих її нахилів…

Ліліан Грей, залишаючись віч-на-віч з хлопчиком, робила­ся звичайною мамою, яка говорила люблячим, лагідним то­ном ті найсердечніші дурниці, які не можна передавати на папері: їхня сила в почутті, не в самих них. Вона рішуче не могла будь у чому відмовити синові. Вона прощала йому всі перебування на кухні, огиду до навчання, неслухняність і численні примхи.

Коли він не хотів, щоб підстригали дерева, до них не до­торкались; коли він просив простити або нагородити когось — зацікавлена особа знала, що так і буде; він міг їздити на будь- якому коні, брати до замку будь-якого собаку; порпатися в бібліотеці, бігати босоніж і їсти, що йому заманеться.

Його батько якийсь час боровся з цим, але поступився — не принципом, а перед бажанням дружини…

Таким чином, Грей жив у своєму світі. Вій бавився сам — звичайно на задніх дворах замку, що мали за давніх часів бойове значення. Ці великі пустирі, з залишками високих ро­вів, з зарослими мохом кам’яними льохами, були повні бур’я­ну, кропиви, реп’яху, терну і скромно-барвистих диких квітів. Грей годинами залишався тут, досліджуючи нори кротів, стаю­чи до бою з бур’яном, підстерігаючи метеликів та будуючи з уламків цегли фортеці, які бомбардував палицями й камінням.

Йому йшов уже дванадцятий рік, коли всі натяки його душі, всі розрізнені риси духу і відтінки таємних поривань з’єднали­ся в одному сильному моменті і, тим набувши стрункого ви­яву, стати нестримним бажанням…

Темні ряди книжкових шаф де-не-де прилягали до ві­кон, затуливши їх наполо­вину; між шафами були про­ходи, заватені купами кни­жок. Там — розгорнутий аіьбом, з якого вислизнули внутрішні аркуші, там — сувої, перев’язані золотим шнуром; стоси книжок, по­хмурих на вигляд; товсті. Це трапилося в бібліотеці. Ії високі двері з тьмяним склом угорі були завжди замкнені, але защіпка замка ледве трима­лась у гнізді стулок; натис- нуті рукою, двері відходи­ли, напружувались і відчи­нялися. Коли дух дослі­дження примусив Грея ді­статися до бібліотеки, його вразило курне світло, вся сила та особливість якого полягати в барвистому ві­зерункові верхньої частини шибок. Тиша занедбаності стояла тут, як ставкова вода.

шари рукописів, насип мініатюрних томиків, що тріщали, як кора, коли їх розгортали; тут — креслення й таблиці, ряди нових видань, карти; різноманітність оправ, грубих, ніжних, чорних, строкатих, синіх, сірих, товстих, тонких, шерехатих і гладеньких. Шафи були вщерть набиті книжками. Вони зда­валися стінами, що вмістили б життя в самій товщі своїй. Скло шаф відбивало інші шафи, вкриті безбарвними блиску­чими плямами. Величезний глобус, вправлений у мідний сфе­ричний хрест екватора й меридіана, стояв на круглому столі.

Обернувшись до виходу, Грей побачив над дверима величезну картину, яка відразу змістом своїм виповнювала важке заціпе­ніння бібліотеки. На картині був зображений корабель, що здіймався на гребінь морського валу. Струмки піни збігали по його схилу. Він був змальований в останню мить зльоту. Кора­бель ішов просто на глядача. Бугшприт високо піднявся і за­ступив основу щогл. Гребінь валу, розітнутий корабельним кі­лем, нагадував крила величезного птаха. Піна летіла в повітря. Пошматовані хмари низько тріпотіли над океаном. Тьмяне світло приречено боролося з темрявою ночі. Та найкраща за все в цій картині була постать людини, яка стояла на баку, спиною до глядача…

Відгорнуті поли його каптана шарпав вітер, біла коса й чор­на шпага поривалися в повітря; багатство вбрання виявляло у ньому капітана, танцююча поза — змах валу; без капелюха, він був, очевидно, захоплений небезпечною миттю й кричав — але що? Чи бачив він, як падає за борт людина, чи наказував повер­нути на інший галс, чи, заглушаючи вітер, гукав боцмана?..

Грей кілька разів приходив дивитися цю картину. Вона зро­билась для нього тим потрібним словом у розмові душі з жит­тям, без якого важко зрозуміти себе. В маленькому хлопчику поступово вміщалося величезне море. Він зжився з ним, пор­паючись у бібліотеці, вишукуючи і жадібно читаючи ті книж­ки, за золотими дверима яких відкривалося синє сяйво океа­ну. Там, сіючи за кормою піну, рухались кораблі. Частина їх губила вітрила, щогли і, захлинаючись хвилею, поринала в пітьму безодень, де миготять фосфоричні очі рибин. Другі, схоплені бурунами, билися об рифи, гаснуче хвилювання гріз­но струшувало корпус: обезлюділий корабель з пошматовани­ми снастями переживав довгу агонію, поки новий шторм не розбивав його на тріски. Треті щасливо вантажились в одному порту і розвантажувались в іншому; екіпаж, сидячи за столом у трактирі, оспівував плавання і з любов’ю пив горілку. Були там ще кораблі-пірати з чорним прапором і страшною коман­дою, що вимахували ножами; кораблі-привиди, які проміни­лись мертвотним світлом синього осяяння; військові кораблі з солдатами, гарматами й музикою; кораблі наукових експедицій, що розшукують вулкани, рослини й тварин; кораблі з похмурою таємницею та бунтами; кораблі відкриттів і кораблі пригод…

Таке уявлення про капітана, такий образ і така справжня дійс­ність його становища посіли, по праву душевних подій, головне місце в осяйній свідомості Грея. Жоден фах, крім цього, не міг би так успішно сплавити в одне ціле всі скарби життя, зберігши недоторканими найтонший візерунок кожного окремого щастя.

Восени, на п’ятнадцятому році життя, Артур Грей потай залишив дім і дістався за золоту браму моря. Незабаром із порту Дубельт вийшла до Марселя шхуна “Ансельм”, везучи юнгу з маленькими руками і зовнішністю перевдягненої дів­чинки. Цей юнга був Грей, власник елегантного саквояжа, тонких, як рукавички, лакованих чобітків і батистової білиз­ни з гаптованими коронами.

Протягом року, поки “Ансельм” відвідував Францію, Аме­рику й Іспанію, Грей розтринькав частину свого майна — на тістечках, віддаючи цим данину минулому, а решту, для тепе­рішнього і майбутнього, — програв у карти. Потроху він розгу­бив усе, крім головного — своєї дивної летючої душі; він загу­бив кволість, став широкий у плечах і кремезний у м’язах, блідість змінив на темну засмагу, вишукану недбалість рухів віддав за впевнену вправність працьовитої руки, а в його вдум­ливих очах відбився блиск, як у людини, що дивиться на во­гонь. І його мова, втративши нерівномірну, гордовито-соро­м’язливу плинність, стала короткою і точною, як удар чайки у струмінь за тремтливим сріблом риби.

Капітан “Ансельма” був доброю людиною, але водночас суворим моряком, що взяв хлопчика заради якоїсь зловтіхи. В одчайдушному бажанні Грея він убачав тільки ексцентрич­ну примху і наперед тріумфував, уявляючи, як місяців за два Грей скаже йому, уникаючи дивитись в очі: “Капітане Гоп, я обдер лікті, лазячи по снастях; у мене болять боки й спина, пальці не розгинаються, голова тріщить, а ноги дрижать. Я хочу до мами”. Вислухавши подумки таку заяву, капітан Гоп виголосив, теж подумки, таку промову: “Ідіть, куди хоче­те, моє пташеня. Якщо до ваших чутливих крилець пристала смола, ви можете змити її вдома — одеколоном “Роза-мімоза”. Цей вигаданий Гопом одеколон найбільше тішив капітана, і, за­кінчивши уявлену відповідь, він уголос повторював: “Так. Ідіть до “Рози-мімози”.

Тим часом повчальний діалог спадав на думку капітанові дедалі менше, бо Грей ішов до мети, зціпивши зуби, з поблід­лим обличчям. Він зносив неспокійну працю з рішучим на­пруженням волі, почуваючи, що йому стає раз у раз легше в міру того, як суворий корабель посідав в його організм, а звичка змінювала невміння…

Він мовчки терпів насмішки, знущання і неминучу лайку доти, поки не став у новій сфері “своїм”, але від цього часу незмінно відповідав боксом на будь-яку образу.

Одного разу капітан Гоп, побачивши, як він вправно в’яже на рею вітрило, сказав собі: “Перемога на твоєму боці, шель­мо”. Коли Грей зліз на палубу, Гоп викликав його до каюти і, розгорнувши книжку, сказав:

— Слухай уважно. Покинь курити! Починається обробка щеняти під капітана.

Він почав читати, вірніше, промовляти й кричати по книзі древні слова моря. Це був перший урок Грея. Протягом року він познайомився з навігацією, практикою, кораблебудуван­ням, морським правом, лоцією та бухгалтерією. Капітан Гоп подавав йому руку й говорив: “Ми”.

У Ванкувері Грея впіймав лист матері, повний сліз і страху. Він відповів: “Я знаю. Але коли б ти бачила, як я; подивись моїми очима. Коли б ти чула, як я; притули до вуха мушлю: в ній шум вічної хвилі; коли б ти любила, як я — все, в твоєму листі я знайшов би, крім любові й людини, — усмішку”. І він плавав далі, поки “Ансельм” не прибув з вантажем у Дубельт, звідки, користуючись зупинкою, двадцятирічний Грей вирушив відві­дати замок.

Усе було таке ж саме довкола: таке саме непорушне в по­дробицях і в загальному враженні, як п’ять років тому, тільки ряснішим стало листя молодих берестів; його мереживо на фасаді будинку зсунулось і розрослося.

Слуги, що позбігались до нього, зраділи, стрепенулись і за­вмерли в тій самій шанобі, з якою нібито тільки вчора зустрі­чали цього Грея. Йому сказали, де мати; він пройшов до висо­кого помешкання і, стиха прочинивши двері, нечутно спини­вся, дивлячись на посивілу жінку в чорнііі сукні. Вона стояла перед розп’яттям; її пристрасний шепіт був гучний, як повне биття серця “За тих, що плавають, мандрують, хворіють, стра­ждають і перебувають у полоні”, — чув, коротко дихаючи, Грей. Далі було проказано: “і хлопчикові моєму…” Тоді він сказав: “Я…” Та більше нічого не міг вимовити. Мати оберну­лась. Вона схудла; в гордовитості її тонкого обличчя проміни­вся новий вираз, схожий на повернену юність. Вона рвучко підійшла до сина; короткий, грудний сміх, стриманий вигук і сльози на очах — от і все. Але в цю хвилину вона жила — сильні­ше і краще, ніж за все життя. “Я відразу впізнала тебе; о мій любий, мій маленький!” І Грей справді перестав бути дорос­лим. Він вислухав про смерть батька, потім розповів про себе. Вона уважно слухала, без дорікань і заперечень, але в думках — у всьому, що він стверджував, як істину свого життя, — бачи­ла тільки іграшки, якими бавиться її хлопчик. Такими іграш­ками були материки, океани й кораблі.

Грей перебув у замку сім днів; на восьмий день, узявши значну суму грошей, він повернувся в Дубельт і сказав капіта­нові Гопу: “Дякую. Ви були добрим товаришем. Ну, проща­вай, старший товаришу”. Тут він закріпив справжнє значення цього слова страшним, як лещата, потиском руки. “Тепер я плаватиму окремо, на власному кораблі”. Гоп спалахнув, плю­нув, видер руку й пішов геть, але Грей, наздогнавши, обняв його. І вони сіли в готелі, всі гуртом, двадцять чотири чолові­ки з команди, і пили, й кричали, й співали, й випили й з’їли все, ще було на буфеті та в кухні.

Минуло ще небагато часу, і в порту Дубельт вечірня зірка засяяла над чорною лінією нової щогли. То був “Секрет”, яко­го купив Грей; трищогловий галіот’ в двісті шістдесят тонн. Отак, капітаном і власником корабля, Артур Грей плавав ще чотири роки, поки доля привела його в Лісе. Але він уже назавжди запам’ятав той короткий грудний сміх, повний сер­дечної музики, яким зустріли його вдома, і разів зо два щоро­ку відвідував замок, лишаючи жінці з срібними косами нетвер­ду впевненість у тому, що такий великий хлопчик, мабуть, впорається зі своїми іграшками.