Гордість за сміливих захисників народу. У XVII столітті наша Україна стогнала під польським ярмом. Пихаті польські пани — великі любителі розкошів — жорстоко знущались над українським людом. Але терпінню народному настав край, і почалася в Україні велика визволь­на війна. Першими виступили козаки Запорізької Січі.

Саме про події цього часу, про битву під Жовтими Водами розповідає вірш Андрія Малишка «Гомін, гомін по діброві».

Початок вірша відтворює картину бою здалеку: від за­грав, які постійно спалахують над полем, навіть жовкне трава. Природа виступає безпосереднім учасником подій.

Гомін, гомін по діброві,

А над полем все заграви,

А над полем все заграви,

Пожовтіли буйні трави…

Звучить заклик до козаків, до Богдана Хмельницького відважно битися за волю України, яку автор порівнює із в’янучою квіткою, бо стогне країна в ярмі іноземних поне­волювачів.

Глянь, Богдане, квітка в’яне,

Дай-но січі, дай-но грому!?

Самого бою автор не описує, але ми уявляємо, як мо­гутньою хвилею кіннота гетьмана накриває ляхів, що пе­релякано втікають від блискавичного козацького наступу:

Топче шляхта дикі терни,

Загубивши шлях додому.

У вірші зображено нищівний розгром ворогів та вислов­лено впевненість у тому, що народ, який веде справедливу боротьбу за свою незалежність, непереможний.