Гордість – позитивна чи негативна риса? Гордість є такою специфічною рисою характеру, про яку ніхто не може ска­зати однозначно: погана це риса чи хороша. Різні люди можуть виглядати горди­ми, але в одного гордість буде шляхетною, а в іншого — пихатою та зарозумілою.

Наведу приклад. Одна моя знайома вважала себе дуже розумною та хорошою дівчиною. І я поважала її до недавніх часів. Але десь із півроку тому ми з нею були на прогулянці в парку. Було прохолодно, ми були вдягнуті тепло, та все одно мерзли. Аж раптом до нас підійшов хлопчик років дванадцяти, вдягнутий лише у легкий светр. Він не приховував, що є безпритульним, так відразу ж і відрекомен­дувався, щоб ми не гадали. Його звали Іван. Він попросив у нас допомогу — будь- яку, тому що він не з нашого міста і йому нема куди піти. Попросив дати йому грошей або якусь теплу річ.

Я, звичайно ж, не раз чула про те, що безпритульні — шахраї, що вони не хо­чуть користуватися допомогою дорослих та держави. Але цей хлопчик виглядав сумним та нещасним, зовсім не хитрим. Моя особиста думка, що допомога тим, кому випала доля гірша, ніж тобі, важлива, в першу чергу, для самої людини. Це мій внесок до «Скрині Доброти», як її називає мама. Якщо людина хоча б інколи робить внесок у ту «Скриню», вона підтверджує свої високі моральні якості і до того ж висловлює вдячність долі за все хороше, що в неї є. Тому я одразу ж згада­ла, що в нас удома лежить цілий пакунок старих речей мого молодшого брата, які нам шкода викинути, але ми не знаємо, куди їх подіти. Запропонувала хлопчику піти зі мною додому або почекати тут, поки я винесу йому ті речі. Він, здається, був дуже вдячним і погодився почекати. Але тут моя подруга раптом утрутилася:

— Ти збираєшся допомагати йому? — запитала вона, підкресливши своїм то­ном принизливе ставлення до безпритульного.

—       Так, — відповіла я.

—       Ти хочеш, щоб цей брудний бомж ходив у речах твого брата? — Тут вона вже насупилася і навіть зморщила носа. Не помічала навіть, як ображає хлопчи­ка, який все це чув.

—       Так, і це нормально.

—       Ну, тоді мені все про тебе зрозуміло, — кривенько посміхнулася вона. — У тебе взагалі немає ніякої гордості. Ти б, мабуть, могла і потоваришувати з цим бомжом!

Мене це не просто здивувало, а роздратувало. Як можна ставитися так до будь-якої людини, адже ми не знаємо її долі, її якостей та вчинків. Саме вони роз­кривають людину, а не її тимчасові обставини. Тому я різко відповіла їй, що так, я хочу потоваришувати з ним, взяла хлопчика за руку і повела з собою додому. На щастя, мама дуже привітно зустріла гостя, ми його нагодували і віддали йому всі ті старі речі. Іван виявився досить приємним хлопчиськом. Потім, коли він по­трапив до дитячого інтернату неподалік від нас, ми ще кілька разів із ним зустрі­чалися. Він дарував мені квіти, робив маленькі саморобні подарунки і казав, що я повернула йому віру в людей. Саме завдяки нашій зустрічі він обрав для прожи­вання наше місто і вирішив звернутися по допомогу до представників держави.

Якось на прогулянці я його запитала, чому тоді, під час нашої першої зустрічі, він мовчки слухав, як висловлювалася моя подруга, як ображала його, чому не відповів?

—       Як можна? — здивувався він. — Може, вона й погана людина, але ж вона дівчина! Я не сварюся з дівчатами. Я чоловік, у мене є гордість.

Тоді я й навчилася розрізняти гордість двох гатунків: ту, що бере початок із почуття власної гідності, і ту, яка є синонімом пихатості.