Голодомор 1932—1933 рр. в Україні, та відображення його в українській літературі. Багатовікова історія України — це літопис життя народу-великомученика. Майже кожне століття, як свідчать наукові джерела, позначене голодними роками, епідеміями, спустошливими війнами, чужоземними навалами.

Ніколи український народ не мав навіть короткочасного перепочинку задля відновлення своїх сил та енергії. Та найбільших втрат зазнала Україна в XX ст., коли людиноненависницький більшовицький режим вирішив поставити український народ на коліна, змусити його будувати «комунізм» — квітуче життя для можновладної бюрократії — на кістках мільйонів. Кінець 20-х — початок 30-х рр. XX ст. ознаменувався для України, яка була тоді в складі СРСР, приходом дуже тяжких часів. За підрахунками Юрія Давріненка, одного з небагатьох діячів раціонального відродження, якому вдалося рижити й під час Другої Світової війни виїхати на Захід, в УРСР у 1930-х рр. було ліквідовано майже 80 % творчої інтелігенції.
Нагадайте мені інший народ, щоб він зазнав такої чорної недолі, як народ український?!
Іван Огієнко
Назвати добу 1920-1930-х рр. «розстріляним відродженням». Але найтяжчим злочином Сталіна супроти українського народу було влаштування голодомору 1932-1933 рр.
Голод — це не тільки смерть, це також і духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Пекло, створене в Україні на початку 30-х рр. XX ст., не можна ні з чим порівняти ні у вітчизняній, ні у світовій історії. Голодомор (зумисне, насильницьке морення людей голодом) жахає уже самою своєю можливістю… у двадцятім столітті… у самому центрі Європи… у державі, що проголошувала себе найгуманнішою, найдемократичнішою, найперспек- тивнішою… Історія й справді не знала чогось подібного. Повсякчас загарбник винищував непокірних силою зброї («залізом і кров’ю») і, хоча іноді й це сягало не менш страхітливих масштабів, усе ж усе те було якось «чесніше». Кат не приховував того, що він кат, чорне не фарбувалось у веселкові барви.

Віддаленою причиною голоду були завищені, нереальні цілі, яких радянське керівництво намагалося досягнути за час першої п’ятирічки (1928-1932 рр.). Виконання потребувало величезних капіталовкладень, і їх брак мав компенсуватися жорстокою експлуатацією населення — робітників, селян і політичних в’язнів. Примусовою працею можна було звести велетенські корпуси заводів, але як наповнити ці корпуси модерним технічним устаткуванням? Його треба було купувати за валюту на Заході, і єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж зерна за кордон. Проте вже взимку 1927-11)28 рр. у СРСР вибухнула заготівельна криза. За умов вільного ринку селяни не були зацікавлені продавати хліб, оскіль¬ки ціни на промислові товари утримувалися на дуже ви¬сокому рівні. Шлях виходу з кризи Сталін убачав у насиль¬ному вилученні хліба і здійсненні за 3-4 роки часткової колективізації сільського господарства. Колективним гос¬подарствам під суворим державним контролем належало стати надійним постачальником хліба. У 1929 р. на За¬ході почалася затяжна економічна депресія, яка призвела до різкого падіння цін на хліб. Де означало, що більшо¬вицькому керівництву для одержання необхідної кількості промислового устаткування потрібно було збільшити екс¬порт зерна. Листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільної колективізації. Україна як основний постачальник зерна на ринок займа¬ла у цих планах особливе місце: вона мала стати прикла¬дом того, як організувати великомасштабне колективне господарство.
Прискорення темпів колективізації означало фактич¬не проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгоспи і дивилося на них як на ще одну «міську» вигадку. Утворення колгоспів унесло хаос і дезорганізацію у сільське виробництво. Хаос посилювався невмілими діями забюрократизованого керівництва, яке, не маючи жодного досвіду у сільському господарстві, давало з центру розпорядження, де й що сіяти. З 1931 р. до 1932 р. площа в УРСР скоротилася на 20 %, а втрати врожаю у 1931 р. сягнули ЗО %: До цього неладу додалася посуха, о 1931 р. охопила степові райцни. Але не засуха була причиною голоду: 1934 р. трапилася інша посуха, яка мала спустошливий характер. Однак голоду 934 р. не було. Він припав на 1932-1933 рр., і безпоредньо його викликала зловмисна воля партійного керівництва. Під впливом загальної дезорганізації, виселення із села найпродуктивнішої частини виробників та результаті пасивного та активного опору колективів колгоспи не могли виконувати покладених на них тавок зерна державі. Але більшовицьке керівництво змагало збіжжя за будь-яку ціну У 1930 р. з України до забрано третину всього врожаю. Це значно перевивало природну міру: якщо 1930 р. УРСР зібрала 27 %всього врожаю, то її частина у загальних поставках стаиновила 38 %. У 1931 р. УРСР належало здати у саму кількість зерна, що й 1930 р., хоча врожай
1931 р. був нижчим за врожай 1930 р. на 20 %. Для вилучення зерна у селян до села надсилали війська і міліцію. Шляхом реквізицій з республіки було забрано не лише врожай, а й майже половину (45 %) посівного зёрна. Хоча під впливом наближення катастрофи норму поставок з України знизили у 1932 р. з 7,7 до 6,2 млн, т, але й вона значно перевищувала реальні можливості республіки. Увесь врожай становив 14,6 млн. т; 40 % його було втрачено під час збирання. Уже в січні в окремих районах розпочався голод. Україна задихалася від непосильних поставок, а ЦК ВКП(б) продовжував вважати темпи здачі українського хліба «ганебно відсталими». Централь¬не керівництво не бажало визнати, що воно прийняло нереальні плани. Основним винуватцем невиконання поставок вважалося селянство, яке нібито злісно прихо¬вувало хліб, викрадало його з колгоспу, нищило техніку тощо. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Згідно з цим законом кра¬діжка майна колгоспу каралася розстрілом, а за пом’як-. шуючих обставин — ув’язненням не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додо¬му з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати дітей (у народній пам’яті цей закон залишився під назвою «за¬кон про п’ять колосків»).’Для контролю над виконан¬ням рішення центру восени 1932 р. до Харкова прибула спеціальна хлібозаготівельна комісія на чолі з Вяче¬славом Молотовим і Лазарем Кагановичем. Окремі села і цілі райони (88 із 358) як «найбільш злісні саботажни¬ки» заносилися до «чорних списків»: з них забороняло¬ся виїжджати, їм була припинена доставка будь-яких товарів. Населення у цих селах, якщо у нього не зали¬шилося запасів їжі, вмирало поголовно. Для проведен¬ня реквізиції зерна у села надсилалися загони війська і міліції. їм допомагали «буксирні бригади», сформовані з місцевих активістів. Озброєні довгими загостреними щупами, вони обшукували хати, стодоли, садибу, щоб вилучити прихований хліб. Забирали не лише необхідну для виконання плану кількість зерна, а й запаси будь- якої їжі. Прихоплювалися також гроші, посуд, килими та інше — усе цінне, що вдалося знайти під час обшу¬ку. Над українським селом нависла смертельна небезпе¬ка, якої воно не знало з часів татарських і турецьких навал.
Найбільшого розмаху голод сягнув після завершення роботи хлібозаготівельної комісії, навесні-улітку 1933 р. Люди вимирали цілими селами, Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше діти, і останніми — жінки. Го¬лод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Найстрашнішим виявом голоду була смерть мільйонів дітей. Про мас¬штаби дитячої смертності свідчить такий факт: у с. Плеш- кан на Полтавщині напередодні голоду 1932-1933 рр. у школі всі чотири класні кімнати були наповнені уч-
нями. Після голоду школу закрили — більше нікому було її відвідувати.
Селяни пробували рятуватися втечею до міста, але й там їх наздоганяла смерть — міське населення саме по¬терпало від нестачі їжі, та й боялося надавати Допомогу «куркулям», «контрреволюціонерам» і «саботажникам». Очевидці свідчать, що голод обмежувався українською територією; вимираючим українським селянам не дозво¬лялось переходити або переїжджати в Росію, де голод не був таким гострим. На кордоні в Росією стояли загород¬жувальні загони, які розстрілювали втікачів з України. Так само розстрілювали селян, які намагалися врятува¬ться втечею через польський або румунський кордон.
Радянське керівництво довгий час не вживало заходів, щоб полегшити долю мільйонів голодуючих. Купи зерна і картоплі; зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. В окремих випадках люди, яких ще не зовсім покинули сили, наважувалися на штурми зерносховищ, їх розстрілювали, щасливіших після арешту відправля¬ли на ув’язнення — там принаймні можна було поїсти! Сільських активістів, які допомогли реквізувати хліб, за¬лишали помирати разом з іншими. Лише у квітні 1933 р., коли голод лютував на повну силу, надійшло розпоряд¬ження про передачу селянам певної кількості стратегіч¬них запасів хліба. Партійне керівництво виходило не з гуманних міркувань. Воно боялося втратити повністю своїх.годувальників. На черзі була нова посівна кампанія, а по селах не було ані чим сіяти, ані самих сіячів.
Радянський режим заперечував факт існування голо¬ду. Тому кількість жертв голодомору обчислити дуже тяж¬ко: ніхто не вів обліку загиблих. У 1937 р. у Радянському Союзі був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, які сталися з часу проведення попереднього перепису 1926 р. Найбільшу кількість жертв голоду подає Роберт Конквест: у 1932- 1933 рр. загинуло 7 млн. людей, з них 5 млн. в Україні, 1 млн. на Північному Кавказі, ще 1 млн. — в інших місцях. V
Голод 1932-1933 рр., його витоки та наслідки стали справжньою національною трагедією, і, звичайно, велике людське горе, горб цілої нації, не могло не відобразитися у художній літературі. Ще в Біблії сказано: час народжува¬тися і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння і час збирати його, час мовчати і час говорити. Зараз саме й настав час говорити тачас пізна¬вати гіркі слова Правди, що промовляють зі сторінок творів художньої літератури. І в українській, і .у світовій літера¬турі в різні часи з’явилися твори про жахіття 30-х років, але найглибше, найгрунтовніше, найпроникливіше роз¬робили тему соціальної катастрофи письменники україн – ської діаспори Улас Самчук і Василь Барка.
Найрезонансиішим твором, що свого часу зробив ім’я Уласа Самчука відомим у всьому світі, своєрідним ро- маном-епопеею і водночас— сконденсованою пекучим болем новелою про трагедію українського села, про жахливий голодомор в Україні 1932-1933 рр. стала слаг ветна «Марія». «Для європейської свідомості цей рома був як роман-спалах, роман-сенсація». Він торкнувся «нє знаних в історії людства пластів життя — запланована Сталіним і компартією.етноциду й геноциду українсько народу, відтворив трагедію України під комуністичним і нуванням. Цей твір допоміг прозріти багатьом європей¬ським митцям, таким гуманістам, як, скажімо, Р. Ролан, які ще плекали ілюзію щодо «держави робітників і селян», допоміг прозріти і вжахнутися…» Крім того, це був пер¬ший у нашій літературі мистецький твір про трагедію українського народу 1933 р„ написаний він того ж страш¬ного року Автор не був свідком того нелюдяного шален¬ства, що відбувалося в ті роки в Україні, але його творча уява з неймовірною правдивістю наблизила читачів до тієї безпрецедентної трагедії. Улас Самчук написав твір великої життєвої і мистецької правди.
Може, це звучатиме дещо цинічно, але з точки зору художньої переконливості твору писати про голодомор не так уже й складно. Це до снаги навіть письменникові «се¬редньої руки», навіть журналістові-репортеру. Адже зображені факти шокують вже самі по собі, лиш візьми й запиши якомога точніше. Навіть наукова монографія про таке не набуває сугестивної єили — змушує читача не лише пізнавати, але й співпереживати (згадаймо відоме дослідження про голодомор в Україні — «Жнива скор боти» американського історика Роберта Конквеста). Саме тому дехто сприймав твір Уласа Самчука насамперед як «агітаційно-пропагандистське» явище (при німцях «Ма¬рію» можна було придбати у кожній книжковій крамниці), своєрідну антибільшовицьку агітку — вистраждану, та¬лановиту, але все ж відверто «заангажовану», писану, як то кажуть, «на злобу дня», і тому замало художню. Але це не так, адже художня сила, переконливість твору ви¬мірюються насамперед глибиною його занурення у жит¬тя, вмінням письменника видобувати на світ Божий істи¬ни, приховані від пересічного ока, детонувати в душі Чита¬ча ланцюгову реакцію одкровень. Таким, якнайглибшим, рівнем є рівень символу.
Символ— неначе верхівка айсберга, «десять відсотків», під якими — «усі дев’яносто»; неначе крапля води, де відбилось море; або (як часто повторював Іван Франко) — «тісне віконце у безконечність». Уміння творити символи (й відповідно — відчитувати їх) залежить від таланту пись¬менника (і знов-таки відповідно — від внутрішньої куль¬тури його читача). Поверхова свідомість сприймає усе «прямим текстом», так би мовити «один до одного». Свідомість глибшого кшталту прагне за кожним предме¬том, істотою, явищем упізнати ідею, символам .якої вони суть. Для такої свідомості все наявне і суще має симво¬лічну підкладку. Тобто, за словами Г. Костюка, «Трагедії такого великого штибу у смерті старої жінки — Марії не відчувалося б, якби читач з кожною сторінкою твору все чіткіше не усвідомлював, шо у цій старій жінці уособлена

сама Україна, несхитна у своїх моральних навичках та переконаннях, але беззахисна перед злом».
На перший погляд, Марія — звичайна селянка, чадна з «матерів, що загинули голодною смертю на Україні в ро¬ках 1932-1933» (епіграф твору). У цьому випадку вона здаватиметься просто типовим образом, а твір про неї — звичайною повістю (відносно невеликий, «повістяр- ський», обсяг, наявність магістральної сюжетної лінії, що стосується тільки головної героїні — замість багатьох чи принаймні кількох, коли йдеться про роман). Але ось — перше ж речення: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів»: вона прожила 72 роки, померши у 1933-му. Отже, народилася в 1861-му — році селянських надій, викликаних реформою про скасування кріпацтва, надій, що завершились голодомором… Письменник вда¬ється до такої конкретики, бо йдеться про щось більше, аніж просто «типовий образ». Життя Марії охоплює проміжок української історії довжиною в цілу епоху, окреслену на «вході» й на «виході» датами-віхами: 1861-1933 рр. Це одразу розширює жанрові рамки повісті й перетворює її на роман. Однак не просто роман, а роман-епопею, адже у цьому творі зображено значний відтинок української історії. Та й за змістовою насиченістю і глибиною поставленої проблематики «Марія» — роман епічний. Оповідь розгортається в двох планах: з одного боку в плані чисто людському, особистому, психологічному, У. Самчук зобразив людей з усіма властивими їм високими і низьки¬ми інстинктами, сильними і слабими рисами характеру, добрими і поганими вчинками. З другого — у плані соціальних, суспільних стосунків і подій, у колі яких людина провадить своє особисте життя.
…І напровесні (у дитинстві), і в дівочому квітні, і в материнські жнива, і в обжинки зрілої жінки, — читаємо ми далі, — в усі пори життя Марія дивує и захоплює, як захоплює й дивує у всі пори року життєдайна українська земля. Усі — і рідні, і чужі, одразу ж її «впізнають*. Усі без винятку причаровані земною красою Марії. Підсвідомо земляки відчувають, що на цій хлібородній Землі повинна мати рацію саме вона, що її немов уготовано для важл ивої місії. Довкола Марії, точніш довкола Того, що в ній, — витворюється дивовижне імунне поле, «непробивність» якого береже і сама героїня, і її найближче оточення, і, здається, якась вища сила.
Марія зосталася сиротою, в дев’ять літ подалась у найми, і, мабуть, нічого доброго в житті на неї не чекало, але добрий господар Мартин Заруба, оцінивши ста¬ранність Марії, її вміння терпінням і праною «добива¬тись своїх прав», забезпечив сирітське дитішство-отроц- тво-юність, а коли виходила заміж, наділив щедрим по¬сагом… Але із нелюбим Гнатом життя не склалося, Ма¬рія не змогла його покохати, та й сама природа не дозво¬ляє Марії змиритися зі своїм статусом. Ледь народив-шись, одне по одному мруть діти, нажиті від Гната. За¬непадає господарство, і Гнат врешті-решт розуміє, що
мусить дати розлучення, що не він — той, з ким повинна бути Марія. ;
…Повернувшись із семилітньої служби і заставши Марію за Гнатом, Корній дозволяє собі ображати й знева¬жати її. Він плутає зі зрадливою «жінкою моря» ту, котра насправді завжди була вірною «жінкою землі*. Корній довідається про це, живучи у парі з Марією, а зарівно — у парі з землею: від нелюбого діти вмирали, хоч було і здоров’я, і добрий побут, й невсипуща турбота Гната — із коханим діти приживаються, незважаючи навіть на те, що здоров’я підірване, і що батько попервах цього не хоче (наказав позбутися Дитини ще в утробі).,. Діти ростуть, а з ними росте господарство. Колись бідний, Корній ба¬гатіє; в його словах з’являється ласка і ніжне звертання — «Маріє»; разом з какофонним суржиком і брутальними звичками із душі усуваються шлаки наносного, чужого, зайвого. Корній повертає «на круги своя», повсякдень вивіряючи запит свого хліборобського серця камертоном серця Марії.
Від цієї пори Книга про народження Марії переходить у Книгу її днів. Ось як довго вона народжувалась, щоб отримати право й змогу народжувати самій. Ось чому берегли її вищі сили, добрі люди й вона сама. Марію було вбережено, аби вона стала Берегинею — тією, яка, пізнавши на собі Закон цієї землі, утверджує в ньому інших.
Корній зрозумів і повірив, що правда — не за морями, а тут, на рідній землі; що сила — не в підкоренні й нена¬висті, а в любові і творчій праці. Корнієві та його земля- кам-хліборобам здається, що, тримаючись за цю правду й цю віру, вони зможуть перетривати планетарні катаклізми і війни: «Степами гудуть хуртовини. Широко розмахнувся західний вітрисько і б’є могутнім крилом український простір. А село міцно впилося ярів та пригірків. Кліщем вгризлося у масткий чорнозем й накрилося стріха¬м та садами. Сильне, тисячолітнє, кулацьке село»,
Так, і сильне, й тисячолітнє, бо з ним завжди — його земля, бо з ним завжди його Берегиня. Так було тисячі літ, але тепер не буде. «Буде зле, буде щось небувале, будете, чого не можна пережити». І помруть вони всі. І прмре їх Берегиня. І напишеться третя Книга «Марії» — «Книга про хліб», Книга про смерть хліба.« — Так, стара, почалося. Розживемося тепер, — каже Корній. — Була війна—не зломила, то прийшли банди голодранців, які доконають… Але погибнуть і самі. Що ж жертимуть? Тож не для себе тільки людина працює… — Або вони за це думають. Або та сарана що летить над землею та нищить все до пня, думає, що їстиме завтра? […] — То різала, — нарікали на Петлюру, а воно був рай на землі проти того большука.
Те, що давало силу цим людям, обернулось проти них. Приспані не тільки лукавим, але й власного наївністю, безпечністю, пасивністю щодо всього, що відбувалось поза межами їхнього села, вони збудилися аж у Борні. Окраденими, приреченими. Та було вже запізно.
Отже, однією з причин голодомору автор вважає тих українців, котрі не квапилися ставати народом, не задумувались, що ж таке — національна свідомість, для чого вона, чому не можна без неї.,. «При певних обста¬винах нам було б це абсолютно байдуже», але в тому то й річ, що давно нема тих обставин, що самогубство — уХХст. радити синові так, як радив старий наївний Корній: «— Сіяти треба, хлопче…. Козаки козаками, але поле не чекає. А відділитися від Расеї нежилаю… То значить, що і Сибір не наща буде. Захоч куди поїхати, а тут тобі границя. Ні, сину;.. Не жилаю такого…
– Сибір! Сибір! На чорта нам та Сибір!
– Земля там добра і багато…
– Каторга там добра, не земля, Колись, може, ще москалі і нас поженуть туди, як.гнали в старі часи козаків…»
Мине трохи часу — і Корній на собі і на всій своїй родині пізнає гірку правду Лаврінових слів. Зображене у третій частині «Марії» страхітливий урок українцям, багато з яких іще й досі цього не пізнали.
Не полеглим у 33-му, але нам присвячує він свої слова: «Слово моє, — казав він, — не для вас. Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдущим вікам. Затямте, ви, сини і дочки великої землі… Затямте, гнані, принижені,затямте, витравлювані голодом, мором!.. Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, ви-речений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день Страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на Матір свою!..»
І сама Марія, і її донька, внуки, її чоловік Корній, як і багато, багато — мільйони! — їх сучасників, лиховісного 1933 р. померли з голоду, Останні хвилини життя Марії — це й останні рядки повісті: «Ніч. Без початку і кінця ніч. Ніч вічності…. Холонуть засохлі уста… Западають груди.,. З напруженням рветься останній нерв… Серце ро¬бить останній удар».
Несила висловити почуття, що викликає ця книга, — це міг зробити тільки автор за допомогою живих образів. Логіка людини тут неспроможна. Але все ж таки, думається, «ніч вічності» — це для тих, що не витримали і впали. Але для тих, що перетривали, для тих, які щойно народилися, — є життя. Вони житимуть і продовжуватимуть вічне буття українського народу.
Отже, «Марія» — це твір трагедійно-оптимістичного жанру, твір, щр гартує свідомість людей і утверджує буття нашого народу.
Якщо Улас Самчук, змальовуючи життя українського села впродовж кількох десятиліть, аналізує передусім витоки великої народної трагедії 1933р., то Василь Барка у своєму романі «Жовтий князь», написаному вже 1963 р„ художньо узагальнюючи документальний матеріал страшного злочину тоталітаризму, подає безліч жахливих картин цього Апокаліпсису. Через окремі людські долі, вчинки моральну позицію персонажів він відтворює цілий народ в певній історичній конкретиці.
Трагедія 1933 р. осмислюється письменником через біблійне пророцтво як результат запрограмованого геноциду, що його здійснювала партія більшовиків та її вожді,