План

1. Шевченко і героїчні сторінки нашої історії.

2. Україна XVIII—XIX століття.

3. Любов до рідного народу в поемі «Гайдамаки».

4. Історичні особи в поемі.

5. У пам’яті народній навіки.

Героїзм і козацька звитяга гайдамацького руху. Тарас Шевченко, як і більшість поетів-романтиків, захоплювався героїчними сторінками історії нашої держави. Гортаючи «Кобзаря», часто потрапляєш на заголовки, які розкривають світогляд, думки і вподобання Шевченка: «Тарас Трясило», «Гамалія», «Гайдамаки». Кожен із цих творів яскраво змальовує і розкриває образи ватажків повстанських рухів, які боролися за визволення уярмленого народу від жорстокості кріпосників.

Треба поглянути на Україну очима тих часів, щоб зрозуміти мотиви, які керували людьми, спонукали їх до певних дій. Роздроблена Україна, поділена між двома державами, які пригноблювали її населення, знущалися, вбивали, катували і старих, і малих. Нам, сучасникам, важко збагнути: як може людина так чинити проти іншої людини, нехай навіть і нижчої за соціальним статусом?

Не залишили байдужим трагічні сторінки історії нашої держави і Тараса Шевченка. З великим болем у серці змалював він долю поневоленого, розп’ятого народу у своїй поемі «Гайдамаки». З великою симпатією і любов’ю зображує він повсталий народ, і серед  нього особливо вирізняються його мужні ватажки.

Центральне місце у творі відведено Максиму Залізняку — людині непересічній, сміливій, завзятій. Він — улюбленець народних мас, патріот, який любить свою країну, його шанують і уславлюють усі без винятку, особливо простий люд. З любов’ю і посмішкою в серці говорять про нього повстанці: «У нас одна старшина — батько Максим». А як же інакше, коли він дійсно багатьом з них замінив батька, як рідна людина, зрозумів і розділив їхнє горе. Кобзар Волох співає про нього:

Наш отаман,

Орел сизокрилий!

Нема в його ні оселі,

Ні саду, ні ставу…

Та й навіщо вони йому, коли в серці має вищу, більшу мету — визволення народу з рабства.

Суворими, трагічними барвами змальовано іншого героя поеми — Івана Гонту. Складний, суперечливий образ, який спонукає замислитися над його вчинками.

Читаю рядки поеми, в яких зображено Гонту в Умані під час битви, і захоплююсь його сміливістю, несамовитістю і завзятістю у боротьбі з ненависним ворогом. І в моїх очах Гонта — герой, патріот своєї Батьківщини. Але ось він убиває власних дітей, засліплений ідеєю, невблаганний. Тепер Гонта — кат, який нічим не відрізняється від поляків-кріпосників, які так само вбивали ні в чому не винних дітей, проте не своїх — чужих. По-різному можна дивитися на цю сумну подію в житті героя. Але незаперечним залишається той факт, що для Івана Гонти любов до України переважила на терезах його долі. Він усе віддав заради її щасливого майбутнього, навіть власних дітей (хоча це важко зрозуміти). Сумом і тугою сповнені його слова у момент поховання хлопчиків:

Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї гину.

Але чи змінив би він свої дії, якщо можна було час повернути назад? Думаю, що ні.

Минули ті страшні часи, відгриміла Коліївщина. Але в пам’яті народній навіки залишилася згадка про славних синів України, які не пошкодували власного життя заради вільної і щасливої долі її народу.