Героїчне минуле українського народу. Ще в ранньому дитинстві Тарас Шевченко проймався глибоким захопленням від славного і героїчного минулого українського народу. Із розповідей старого діда Івана оживали в уяві хлопчика мужні лицарі-козаки, їхні далекі походи на ворога. Усе почуте назавжди закарбовувалося в пам’яті Тараса Шевченка.

Минули роки, поет навчається в Петербурзькій Академії мистецтв, а думками він лине на рідну Вкраїну, мріє її якнайскоріше побачити. І згадуються тоді часи колишньої слави її вільнолюбивих захисників. Так з’являється задум створити ілюстрований альбом «Живописна Україна», який розповів би про різні події української історії. Серед зроблених Тарасом Шевченком малюнків бачимо сцени, що збуджували почуття національної гордості («Дари Богданові і українському народові»), викликали думки про найтяжчі жертви, що їх приніс український народ під час боротьби з ворогами («Кара смерті над Іваном Підковою», «Петро Полуботок у Петербурзі», «Семен Палій у Сибіру»), а також відображено кару за національну зраду («Сава Ча­лий»). Шевченко хотів дати якнайповніший образ всього того, що українців вирізняло серед інших народів. Він праг­нув не тільки пропагувати культ славетного минулого України, а й збуджувати зацікавленість й любов до всього національного українського.

Але не тільки за допомогою пензля прагнув славетний Кобзар розповісти про минувшину, а й за допомогою сло­ва. Ніхто з поетів не оспівав «козацьку Славу» так натхнен­но, як Тарас Шевченко.

Це ми бачимо в таких віршах і поемах, як «Тарасова ніч», «Хустина», «Холодний яр», «Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле?».

Запорізька Січ знає чимало мужніх і сильних духом людей. Увагу митця привертає колоритна постать Семена Палія. Десь далеко від України він думками залишався на рідній землі, сумував за нею, прагнув повернутися. Саме запорізька вольниця, мужність приваблює поета і саме її він оспівує у своїй поезії:

Було колись – в Україні Ревіли гармати;

Було колись – запорожці Вміли панувати.

(«Іван Підкова»)

Відгриміло героїчне минуле запорожців, і тепер лише могили «про волю нишком в полі з вітром говорять».

Устами старого кобзаря розповідає Шевченко в поемі «Тарасова ніч» про боротьбу проти національного гніту. Бої «москалів, орди, ляхів» із козаками викликали захоплен­ня у поета. Відтворюючи події минулого, Шевченко нази­ває гетьманів, які очолювали повстання народу і боролися за волю. В поемі згадуються прізвища Трясила, Наливай­ка, Павлюка. Українська минувшина протиставляється тяжкому сучасному становищу народу. Поет висловлює тугу з приводу того, що десь поділась доля-воля, про яку тепер лише кобзарі співають:

Було колись – панували,

Та більше не будем!

Тії слави козацької Повік не забудем!

Шевченко з іронією говорить про пасивність нащадків славних героїв, осуджує сучасне становище українського народу, коли «над дітьми козацькими поганці панують». Є за чим сумувати.

Славно жило козацтво: вміло і «мед-горілку пити», і рідний край боронити, «із турецької неволі братів визво­ляти». Ось такий героїчний похід козацтва на турецькі землі показав Тарас Шевченко в поемі «Гамалія»:

Наш отаман Гамалія Отаман завзятий:

Забрав хлопців та й поїхав По морю гуляти…

Слави добувати.

Гамалія – узагальнений образ козацького ватажка. Він завжди серед запорожців, завжди там, де найбільш по­трібний. У Скутарі – передмісті Стамбула – він у самому пеклі бою. Під час повернення пливе останнім: «Позад зав­зятий Гамалія. Орел орлят мов стереже». Славний отаман здобув славу «на весь світ великий». Безмежна відвага, сміливість запорожців відображена Шевченком у яскравих і сильних образах:

Неначе птахи чорні в гаї,

Козацтво сміливо літає.

Ніхто на світі не втече!

Вогонь запеклих не пече.

Те, що тема козацтва надихала великого Кобзаря на творчість, свідчить і поема «Іван Підкова». Підкова — істо­рична особа, запорожець, який очолив боротьбу молдавсь­кого народу проти турецько-татарських полчищ.

Саме в цьому творі Шевченко ідеалізує минуле, вислов­лює тугу за тим, що «було колись добре жити на тій Укра­їні». Поет постійно прагне протиставити жахливому сьо­годенню колишню запорізьку вольницю, щоб серце «хоч трохи спочило від жорстокої дійсцості».

Воскрешаючи минуле, Кобзар ставить перед собою мету з допомогою слова і пензля надихнути народ на нову бороть­бу за національне визволення. У нього викликає обурення бай­дужість і пасивність народу, який покірно несе тяжке ярмо:

А онуки! їм байдуже – Панам жито сіють.

Неодноразово Шевченко у своїх поезіях говорить про те, що вся українська земля вкрита могилами. Саме там, вва­жає поет, захована стара дідівська слава.

Стерти все з пам’яті, відібрати минуле в народу не мог­ли ніякі сатрапи впродовж століть. Ніколи в народі не вмре пам’ять про славні роки важкої і одчайдушної боротьби за волю. Оживе пам’ять, карбована не тільки шаблею, а й пензлем і словом:

Слава не поляже.

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі…