Героїчна боротьба селянства проти поневолювачів. Для мене Шевченко — це символ чесності, правди і без­страшності, великої любові до людини і священної ненависті до її ворогів. У цьому ще раз переконуєшся, коли читаєш його невмирущу поему “Гайдамаки”. Свій твір поет назвав бунтарським іменем гайдамаків. Так називались учасники повстання 1768 року на Правобережній Україні, відоме під назвою “Коліївщина”. Вибухнуло воно тому, що становище народних мас було нестерпне: пригнічували його і політично, і економічно, і релігійно. Основним поштовхом було нечува- не знущання над трудящими з боку конфедератів-шляхтичів. їхні самочинні загони нишпорили по Україні і грабували на­род, громили культурні заклади, церкви.

Повстання у своїй основі було антикріпосницьким, але ра­зом з тим народ відстоював і свою національну незалежність, своє право сповідувати православну релігію.

Показуючи розгортання народного руху, особисте життя Яреми як учасника гайдамаччини, Т. Шевченко розкриває ба­гатий внутрішній світ повстанців: волелюбність і моральну красу, силу і працьовитість, здатність на самопожертву в ім’я волі.

Шевченко показує гайдамаччину як соціальний рух:

Замучені руки

Розв’язались— і кров за кров,

І муки за муки!

Поет зумів показати основну рушійну силу тодішнього суспільства. Це — селянство, “громада у сіряках”, що підня­лася на боротьбу проти шляхти, панів.

Поет змальовує картини дикого розгулу конфедератів, Які знущаються над шинкарем Лейбою, закатовують вільшан- ського титаря, а дочку його Оксану, кохану Яреми, забирають з собою. У лісі під Чигирином зібралися повстанці і освяти­ли ножі. Героїчними рисами змалював поет повсталу масу. Він називає борців за волю народу іменем сильного і мужньо­го птаха — орлами:

На гвалт України

Орли налетіли.

Вони непримиренні в боротьбі, у прагненні покарати панів за вчинені кривди. Народні маси прагнуть стати вільними, скинути з себе гніт. Тому піднялися всі: і просте козацтво, запорожці, і козацька старшина, і рядові гайдамаки. Цікаво, що поет не прикриває суперечностей, що існували між про­стим народом і козацькою старшиною. Згадаймо хоча б розділ “Свято в Чигирині”. Запорожець просить кобзаря Волоха за­співати героїчну пісню, гайдамака попереджав, щоб неголосно, бо старшина почує, на це козак відповідає:

А що нам старшина?

У нас один старшина — батько Максим.

Палає Україна. Трупами вкрита її земля. Нікому співати, бо в селах:

…осталися Діти та собаки, —

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.

Уперше в українській літературі Шевченко робить про­стий народ не фоном для вождів, а героєм, творцем історії. У цьому його велика заслуга.

І отой “півпарубок”, якого наздогнали гайдамаки і прий­няли спочатку за “старченя”, теж виявився учасником вели­кої битви за волю. Та найкраще, на мій погляд, грізна народ­на сила втілена в образі Яреми Галайди. Я вперше зустріча­юсь з ним у корчмі, де над ним знущається жорстокий Лей­ба. “Сирота убогий”, він не має навіть прізвища, тому так самотньо і тяжко жити йому жити на світі”. Ніжний і чут­ливий, він здатний тільки кривди терпіти.

Але ось він бере в руки освяченого ножа — і переді мною Ярема-месник. Тут він вже вражає нас якоюсь вулканічною люттю до ворогів:

А Ярема — страшно глянуть —

По три, по чотири Так і кладе.

Або:

А Галайда, знай, гукає:

— Кари ляхам, кари!

Саме такі люди здатні віддати життя в ім’я визволення своєї землі, саме вони творили історію.

А хіба мало зробив для цього кобзар Волох? У його піснях, окремих репліках відчувається настрій всього народу. Своїми піснями Волох підіймає дух повстанців, славить переможців.

Як же ставиться сам поет до своїх героїв? З одного боку, він захоплюється мужністю своїх предків, а з другого — серце його стискається від болю, що “того ж батька тії діти” проли­вають кров батьків. Ось чому так гаряче закликає Шевченко слов’янські народи до об’єднання.

Нехай житом, пшеницею, як золотом, буде покрита, зоста­неться навіки не розмежованою од моря і до моря слов’­янська земля. Тобто поет проголошує те, над чим слід заду­матися нам, нащадкам гайдамаків.