ГЕР ПЕРЕМОЖЕНИЙ

Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спо­чатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бид- лото, шнель!» Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапи­лося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обрива­ли м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпцига.

Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обго­родив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідо­мо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зер­нини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: «Гут… кіндер… гут». А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на робо­ту, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчиніі нти, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.

Місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин і дітей, часом приносили щось з одягу — старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміха­лися, дякували, називаючи вдів «фрау». У Фрідріха теж була фото­картка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.

Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і хар­кав кров’ю. Охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною. Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами дру­гого поверху так, що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.

Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спи­ною до людей, понуривши голову.

-Бидлото, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.

Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.

Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з на­гідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест…

Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити па стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурх­нув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рука­вицю. У рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукен­ках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:

-Ви не знаєте, де наш тато?..