ГЕНІАЛЬНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ МИСЛИТЕЛЬ СВІТОВОГО ЗНАЧЕННЯ ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА. Історія людства налічує кілька тисячоліть, але як і десятки, сотні, десятки сотень років тому перед кожною живою людиною, перед кожною особистістю стоїть складне і нерозв’язане досі питання: «Для чого ми приходимо у цей світ? Що людині потрібно для справжньо­го, непідробного щастя? »

Кожна з людських наук тим чи іншим чином була підпорядкова­на розв’язанню цих проблемних питань. Особливо слід наголосити на ролі філософії, адже і в перекладі з грецької мови цей термін дослівно означає «любити мудрість». Кожна високорозвинена нація на­роджувала свого генія-мислителя, який, з одного боку, висловлював найпотаємніші думки й почуття всього народу, а з іншого — спричи­нював появу нового світогляду. Не була винятком з цього правила українська нація. І сьогодні демократичні думки, висловлені Гри­горієм Савичем Сковородою, є актуальними. Інша справа, що до не­давнього часу філософія мандрівного мислителя трактувалася упе­реджено. Радянські дослідники, відповідно до вимог керівних інстанцій, називали Сковороду бунтарем-революціонером, який бо­ровся проти соціальної несправедливості, чи в кращому разі — се­лянським диваком. А яким же насправді був бунтар і мислитель Г. Сковорода?

Цікаві відомості про життя і творчість українського філософа по­дав його найближчий товариш і учень М. Ковалинський. Важливу роль у становленні особистості Г. Сковороди відіграла родина. Як зазначав біограф: «Батьки його були з простого люду: батько — ко­зак, мати — такого ж роду. Вони мали міщанський стан, посередньо достатній, та чесністю, правдивістю, гостинністю, побожністю, ми­ролюбним сусідством виділялись у своєму колі». Хлопчик успадку­вав і батьківське козацьке волелюбство, і чесність, і правдивість, і побожність, і миролюбство. За власним бажанням дванадцятирічний Григорій вступив до Києво-Могилянської академії. Слід зауважити, що на той час цей навчальний заклад був найкращим не тільки в Україні, але і в Європі. Скільки талановитих учнів Києво-Могилянсь­кої академії подарували всьому світові свій талант, знання!

Уже під час навчання Григорій перевершив своїх ровесників ус­піхами. До того ж він прекрасно співав. На деякий час він опиняєть­ся у придворній капелі імператриці Катерини II. Невдовзі Сковоро­да повертається до Києва, де й продовжує навчання. Душа мандрів­ника прагне широкого простору, Григорія приваблюють далекі не­відомі краї. Під покровительством генерала Вишневського він подо­рожує Угорщиною, де знайомиться із відомими вченими, нама­гається дізнатися якомога більше. Спілкуватися з науковою елітою Європи Григорію допомагає досконале знання латинської, німець­кої, грецької мов. Повернувшись на батьківщину, Сковорода стає заручником обставин: адже пізнання його глибокі, але навіть вони не допомагають йому здобути засоби до життя. Пізніше у трактаті «Убогий жайворонок» філософ так визначав роль багатства у людсько­му житті: «Нужда, що знайшла потрібне, знехтувала зайвим, є справжнє багатство і та блаженна середина, наче міст між болотом і болотом, між бідністю і надлишком». Не був Григорій народжений до розкошів матеріальних, проте мав багатства душевні, які по-справж­ньому цінуються людьми.

За життя Сковорода повсякчас стикається із людською жадобою і безглуздям. Довгий час йому дуже важко віднайти своє місце у
суспільстві. Наприклад, він починає працювати вчителем поетики у Переяславській колегії, по-новому переписує весь навчальний курс, змінює й виправляє певні правила поезії, «котрі були простіші й зро- зуміліші для учнів, та й цілком нове й точне поняття давали про неї». Таке необережне поводження із давніми, усталеними тради-ціями викликає незадоволення єпископа Никодима Срібницького. Хоча Сковорода й доводив, що його поетика є правильною, бо заснована на природі поетичного мистецтва, невдовзі його було звільнено. Так само поводить себе Сковорода і в Харківському колегіумі.

Найпліднішими у творчому аспекті були роки, коли Сковорода звільнявся від штучних суспільних обов’язків та відпускав своє тіло і душу на волю. Так, частину збірки «Сад божественних пісень» він пише, перебуваючи в селі Ковраї на посаді домашнього вчителя поміщика Томари. Цікаво, що погоджується Сковорода приїхати до Томари лише тоді, коли він йому обіцяє не підписувати ніяких офіційних домовленостей. Під час перебування у Харкові філософ пише «Байки харківські», лекції-проповіді до курсу поетики, трак­тати, проповіді.

Ми можемо побачити, що мислитель свідомо відмовляється від будь-яких посад. Наприклад, харківському губернатору він пояс­нює свою позицію так: «Світ нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за здатністю ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представляти безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений ». А своїм друзям, які умовляли Сковороду прий­няти чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі, він говорив: «Я стовпотворіння помножувати собою не хочу, досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому».

Отже, Харківський колегіум стає останнім офіційним місцем ро­боти Сковороди. Двадцять п’ять років (тільки уявімо цю цифру!) філо­соф мандрував, даруючи людям свою мудрість і знання про природу навколишнього світу. Як зазначав М. Ковалинський, F. Сковорода «твердо поклав на своєму серці, що присвятить своє життя стрима­ності, задоволенню малим, цнотливості, смиренню, працелюбності, терпінню, добродушності, простоті манер, щирості, облишить усі суєтні намагання, всі турботи надбання майна, всі труднощі надмірно­стей. Таке самозречення дуже успішно зближувало його з любов’ю до мудрості».

Своїм життям український філософ довів справедливість теорії щастя, основний постулат якої звучав так: пізнай себе, людино, пізнай свою природу.

«Не розуміти себе самого, слово в слово є одне й те ж, що й втрати­ти себе самого», — звертається до друзів один із героїв філософсько­го трактату Г. Сковороди «Розмова про те: знай себе». Істинне щастя людини — у ній самій, тому треба намагатися досконало пізнати себе і заволодіти цим щастям.

Людина, яка не пізнала себе і не вгамувала своїх пристрастей, мало чим відрізняється від тварини. Для того, хто пізнав самого себе, легкою буде будь-яка справа:

Бог найкращий астроном і найкращий економ.

Вічная природа-мати Зайвини не може мати,

Найпотрібніше тобі ти знайдеш лиш у собі.

Пізнаючи себе і навколишній світ, людина самоутверджується, розвиває свої природні нахили і здібності, обирає свій шлях і усві­домленою «спорідненою» працею виконує своє земне призначення. Як бачимо, праця, будь-яка, аби вона була «споріднена», аби люди­на любила її і вкладала у неї душу — одне з джерел достатку, ра­дості й задоволення. Отже, пізнаймо себе — і перед нами відкри­ються нові обрії.